Розділ п’ятнадцятий Союзники

— Шила.

— Допомогти?

— Я сама. Я все-таки маг дороги.

Я перехопила посох лівицею, заплющила очі та заходилася «лагодити» навершям праву руку. Зап’ястя не було зламане, та сухожилля, здається, все-таки постраждало. Подумки уявляючи підручник анатомії, я з’єднувала розірване — як Зшивач, тільки не між світами, а всередині свого тіла, з кістяком, м’язами, які обплутали жили, зі шкірою, що вкривала руки.

Спадала пухлина. Полишав мене біль. Я чула хрипкуватий голос Гарольда — сиві пасма прилипли до його чола, але обличчя дивно помолодшало, й голос був упевнений і владний.

Невже для того, щоб повернути Оберона, мені доведеться «шити» кожного жителя Королівства?! На таке не вистачить цілого життя. У мене відпаде рука! Скільки ж усього потрібно згадали, щоб розвіялися чари?

Що робити з ім’ям Оберона, замкненим у трикутній монетці?

Я стисла пальці правої руки. Начебто слухалися. Спасибі Гарольду з його «Оживи» — інакше дідька лисого мені вдалося б хоч половину справи зробити!

— Зараз я знову вийду на виворіт. Буду шити кожного з вас. Якщо вдасться…

Ударив вітер. Скрикнула Ельвіра; у вузьке вікно ввірвався клубок блідого світла. Всі обличчя зробилися зеленими, як у потопельників; над нашими головами кружляв пташиний кістяк, огорнутий смарагдовим примарним оперенням.

Важкий пакунок ляпнув мені на голову.

— Ай!

Кістяний птах вилетів у вікно без жодного звуку.

— Що це? — прошепотіла Ельвіра. — Це…

Почулися швидкі кроки, грюкнули об стіну зовнішні двері; вбіг стражник, який чатував на стіні:

— Над скелями дим! Земля тремтить! Там…

Він затнувся, роззявив рота, коли вперше побачив сивого Гарольда.

Я підібрала пакунок, залишений птахом. Лезом Зшивача розрізала мотузку, розгорнула, зірвала конверт. Усередині був лист, написаний від руки незугарним, кострубатим, але дуже розбірливим почерком.

«Вони атакують. Ти мені терміново потрібна».

Без підпису.