Розділ «Про мавп, борошно і гватемальський День незалежності»

– Кому?

– Сосильясу.

– Хто це такий?

– П-п-президент Мексики. По-моєму…

– Ми шо, знайомі?

– Та-а-ак! Він ще нам піраміди хотів п-п-продати… Чи то ми йому?

– А, точно-точно, пам’ятаю! Тмутаракань якусь. І шо, ми купили?

Артем напружено розмірковує, примруживши праве око і копирсаючись язиком у дірках між зубами.

– Не пам’ятаю точно… Але ти не перебивай! Так ось! А тепер, увага, розумнику, – Тьомик задер вказівного пальця догори, – питання: якого хріна ми тут робимо і де, бляха, мої бабки?!!

Я кліпаю на нього затуманеними очима, обдивляюсь засланий димом зал, довго думаю, хочу щось сказати про інвестиції, строки окупності проектів, але зрештою питаю:

– Ти… ти мене поважаєш?

– Поважаю. Скільки у нас там залишилось?

– Ще півлітра.

– Я про г-гроші…

– А. Ех… Тоді ніскільки.

– І як нам далі жити? – приречено запитав Тьомик і проспівав: – Піду втоплюся у річці широкій… – а тоді раптово затих, наче його хтось вимкнув, з’їхав на підлогу і відключився, поклавши голову на табуретку.

Я поплескав його по плечу і скрушно зітхнув. Вперше у житті я не знав, що відповісти. Вперше я не знав, де взяти гроші. Схоже, мексиканський клімат таки зовсім не придатний для українського бізнесу…

Зненацька, безцеремонно посунувши Тьомика вбік, коло мене присів широченний, мов кухонний сервант, мексиканець. Вузький скошений лоб і близько посаджені очиці чітко вказували на часткову або й повну відсутність інтелекту, як завше компенсовану надміром фізичної сили. Передпліччя та груди незнайомця рясніли вицвілими татуюваннями кольору мертвецької сині. «У-у-у… Який зловісний мексиканський мужик», – подумав я.

– Buenos tardes![40] Я тут ненароком розчув, що вам треба грошей? – підступно почав мексиканець.

– А кому їх не треба? – огризнувся я.