Розділ «Чорне золото Мексики, або Як усе починалося»

Нараз я усвідомив себе нікчемним пішаком у цій дурнуватій історії. Чорне золото, шалені гроші, дон Педро, я сам – все відійшло на другий план. Донья Роза і один білобрисий довбень – ось хто відіграв головну роль у цій п’єсі, де все від початку пішло не за моїм сценарієм. Дуже кортіло нам’яти Тьомику вуха…

Міцно стиснувши зуби, я дивився на дорогу. Далекі засніжені піки – єдине, що ще втримувало на собі ледь вловимі відблиски довгого дня, – похмурими вогнями тьмяніли в суцільній темряві. Звідціля, з магістралі, вершини здавалися якимись сплющеними, наче два розкосих ока – очі диявола, які люто зиркають на мене з нічного неба. Трохи вище теліпався молодик, кидаючи на землю крихти блідого мертвецького сяйва. Мені здавалося, що я бачу, як у неживому місячному світлі понад дорогою кружляє чорне вороння. Може, й не вороння, а кажани, чи що там ще вміє літати у цій чортовій Мексиці? Дорога погіршала, машину трясло й підкидало, вітер зловісно скиглив за вікном.

Що за країна? Боже, що за країна? Що я роблю тут? Мамо, забери мене звідси… А ще цей чортовий «Додж» гівняного кольору! Нас же тепер можна вистежити навіть з космосу! І чого було не взяти простішої машини?

– Ти винен мені дванадцять штук баксів, чувак, – зненацька нахабно проказав Тьомик, пригладжуючи долонею кишеню на сорочці, де, певно, спочивала моя розписка, – …дванадцять штук. Не забувай.

Затим він розклав сидіння, відсунув його глибше в салон і витягнув уперед ноги, зручніше вмощуючись, щоб подрімати.

– Та добре, дві тисячі я тобі пробачаю. Вона була того варта.

5 лютого – 1 березня 2009 // Рівне, Київ