Розділ «Чорне золото Мексики, або Як усе починалося»

Оцього ви вже точно собі не намалюєте, бо якщо таке уявити по-справжньому, то можна запросто накласти в штани. Повірте, по собі знаю.

Про те, що трапилося далі, багато розказувати не буду. У вітальню з коридору ввалилися два качки-носороги, за якими просунувся Хорхе-шимпанзе. Мені кілька разів потужно з’їздили по морді, аж у стільчика піді мною ніжки підкосилися, Хорхе витяг з-під ліжка сумку «Nike» з грошима дона Педро і назвав мене «хитрожопим». Далі повідомив, що його начальство вельми сердиться за наш із Тьомиком нечесний вчинок і вимагає, щоб ми покаялись. Я сказав, що ми каємось, так, бляха, сильно каємось, що просто далі вже нема куди. А Хорхе сказав, що для отримання індульгенції від його високості дона цього мало. Необхідна компенсація за моральні збитки у розмірі, не багато не мало, а п’ятсот тисяч песо, окрім того, що він уже у нас забрав.

– Гроші ви мусите самі привезти донові додому. Вже завтра. Якщо надумаєте накивати п’ятами, подумайте двічі – з вас, коли піймають, нароблять відбивних і згодують собакам дона. Від Педро Сесіліо Раміреса ще ніхто не тікав.

Затим Хорхе переконався, чи на місці всі пачки банкнот, міцно притис до себе сумку, і вони подалися геть. Я поволі підвівся, витираючи приплющеного закривавленого носа. Тьомик усе ще лежав головою вниз на сходах, які вели до балкону, задерши волохаті ноги до стелі, а його тапочки так і лишилися стояти коло вхідних дверей, де він отримав стусана на свою безтурботну білобрису голову.

Я протюпав коридором і смикнув Тьомика за ногу:

– Чувак, ти що, здох?

На що Тьомик розплющив одне око і стиха спитав:

– Вони пішли?

– Ага.

– Що то було?

– Нам кінець, чувак, – сказав я, схлипуючи, – дон Педро розкусив нас.

Тьомик нарешті прийняв людську позу, всівшись на ґанку лоджії. Під лівим оком у нього розплився величезний синець кольору нічного неба.

– І що тепер? – обережно поцікавився мій напарник.

– Він хоче, щоб ми до завтра дістали йому півмільйона песо…

– То віддай їх йому!

– Свої він уже забрав. Він хоче півлимона на додачу.

Тоді Артем підхопився і помчав до спальні, де на недбало зібганій постелі валявся його ноутбук. Він відкрив кришку, кілька хвилин отетеріло телющився на плоский екран, чекаючи, поки комп’ютер налапає готельний wi-fi і підключиться до Інтернету, а потім зайшов на сторінку шведського банку «Nordea», щоб переглянути стан свого рахунку.

– Щойно надійшли гроші за будинок, – зрештою промовив Тьомик.

– Скільки?

– Сім тисяч шістсот євро.