Розділ «Чорне золото Мексики, або Як усе починалося»

Тьомик, здавалося, не помічав навколишньої ліпоти, напружено втупившись в якусь одну точку попереду машини.

– Поїхали швидше, чувак, – сухо буркнув він, – не до того зараз…

Я увімкнув галасливе мексиканське радіо. Динамік зарипів жвавою пісенькою; стрімкий потік слів нісся, наче лавина, схоже, самі мексиканці не розібрали б до пуття, про що там йдеться. Попри це атмосфера в кабіні була мов на похороні. Тьомик хмурився, супився, морщив лоба, совав туди-сюди бровами і час від часу сумовито зітхав. Я почувався винним перед ним за те, що наша оборудка з таким тріском провалилася.

– Ну, давай, давай, кажи уже! – я врешті-решт не витерпів цього мовчазного катування. – Чого мовчиш? Блін, надувся, мов той бурундук!

– На хріна ти домалював ще один нуль? – спитав мене Тьомик.

Я, признатись, спочатку трохи спантеличився і навіть почервонів.

– Е-е-е… А звідки ти знаєш?

– Знаю, – буркнув він. – Знаєш, що найцікавіше? Люди Раміреса ретельно перевірили документи на землю і не знайшли нічого підозрілого! Нічого! Ти справді потрудився на славу, напарнику. Навіть у земельному агентстві сказали, що з паперами та печатями все о’кей. А потім… потім хтось ляпнув донові, що п’ять мільйонів – то, либонь, ще дуже дешево за такий пай, адже він, цей пай, схоже, підпирає піраміди.

Я похнюплено крутив кермо, стараючись не дивитись на свого напарника.

– Зранку наступного дня після нашого рандеву дон відправив Хорхе з картою та актом до пірамід, дізнатися про все на місці, – продовжив він. – Виявилось, що твій пай не просто підпирає піраміди – національну гордість Мексики, яку, до речі, ЮНЕСКО взяло під свою опіку, – ні, виявилось, що пай і є піраміди. Тільки тоді, придивившись ретельніше, вони побачили, що площа ділянки AJ317 на твоєму акті в десять разів більша від площі, зазначеної в земельному реєстрі.

– Що за піраміди? – тихо спитав я.

– Культура тут була така – Теотіуакáн. Ще до ацтеків. Ти роздув «свій» шматок настільки, що він накрив половину їхньої столиці з пірамідами, гробницями і храмами. А археологічні сайти і древні міста до твого відома, Максе, не продаються. Навіть у Мексиці.

«Понабудовували тут, блін», – подумав я і стенув плечима.

– Ну, я ж не знав. Ми могли б заробити п’ять мільйонів песо.

– Ми могли заробити півмільйона і залишитися живими.

Що там казати, почувався я трохи кисло й ніяково.

– Вони й досі думають, що земля наша, – вторував Артем, розпікаючи мене своїм менторським тоном. – Уявляєш? Дон так і не втямив, що земельні акти підроблені! Просто думає, що ти якимось чином доліпив туди нуля і на цьому хотів його нагріти.

– Яка тепер уже різниця, друже? – примирливо проказав я. – Ти ж уже все владнав, правда? А я готовий виплатити тобі дванадцять тисяч в якості компенсації.

Тьомик скрушно зітхнув і сказав:

– Поїхали, чувак…