Розділ «Чорне золото Мексики, або Як усе починалося»

– Але ж у тебе немає п’ятдесяти тисяч! Тільки дванадцять!

– Зате я вирішуватиму твою проблему на п’ятдесят тисяч!

– Як би ти не старався, – кажу я, – навіть якщо ти її і вирішиш, то не більше як на дванадцять тисяч! Більше в тебе просто нема!

– Ну, тоді знаєш що? Ти це все заварив, то й сам усе розхльобуй! – буркнув Тьомик і відвернувся.

«От козел», – подумав я і теж відвернувся, обурено склавши руки на грудях.

Через півгодини, викуривши півпачки сигарет, я повернувся назад до нашої розмови.

– Чувак, – кажу, – ти ж не думаєш, що дон Педро залишить тебе в спокої? Ти мусиш розуміти, що це не мої, це наші проблеми.

– Ага! – сердито огризнувся мій компаньйон. – Правильно, тепер це наші проблеми, в які ми втрапили з твоєї ласки, ненаситний ти наш підприємець, і які тільки я можу вирішити!

Я потупив очі і стояв так кілька хвилин.

– Ти справді можеш це владнати? Я згоден домовлятися… – тихенько так кажу.

Тьомик вичікувально мовчав, склавши руки на грудях.

– Давай ти сам вирішиш наші проблеми, – нарешті підказав я, – а я потім буду винен тобі весь наявний на сьогодні капітал… дванадцять штук баксів.

– Згода, – несподівано просто відказав Тьомик. – По руках! Давай-но, пиши мені розписку.

Я вирвав із записника листочок і під диктовку Тьомика нашкрябав розписку такого змісту:

«Я, Макс К., обіцяю виплатити моєму напарнику, Артему Г., 12 000 USD (дванадцять тисяч зелених американських доларів) у будь-якій валюті по курсу на момент виплати, якщо нас не пришльопне дон Педро Сесіліо Рамірес.

Підпис. Дата».

Тьомик згорнув листочка, сховав його до кишені, і ми міцно потисли один одному руки.

Мій настрій одразу покращився: по-перше, я відхрестився від ще одного рандеву з людьми дона Раміреса, спихнувши усю брудну роботу на Тьомика, а по-друге, я щойно намахав Тьомика на тридцять вісім тисяч доларів!

– Мені потрібен день, щоб усе обдумати та підготувати, – трохи пиндючним тоном пробубнів Тьомик. – Я залишуся тут, у готелі, а тобі, мабуть, краще щезнути, щоб зайве не світитися й не мозолити нікому очі, – в цьому місці я радо закивав головою. – Забирай «Челенджера», зніми собі дешеву кімнатку в якомусь хостелі чи мотелі на окраїні Мехіко і… хм… просто чекай на мій дзвінок. Я все вирішу, потім скажу, де мене підібрати, і ми поїдемо кудись подалі від цієї чортової столиці, чувак, в спокійніші місця, більш безпечні для бізнесу.

Я просто не міг повірити в те, що чую!