Я навіть не усвідомив, як опинився за кермом «Доджа».
– От чорт! От чорт!!! Трясця твоїй матері! – горлопанив я, наче мені за комір налили гарячого смальцю. – Сідай, сідай швидше в машину! Йо-ма-йо! Мати Божа! Де ти тільки взявся на мою голову, тварюко?!! Це, блін, не життя, а якась срань господня!!!
У сумці лежала ціла купа перев’язаних пачками мексиканських банкнот. Я чомусь навіть не сумнівався, що там рівно п’ятсот тисяч песо.
Тьомик забрався на сусіднє крісло і зосереджено пристебнув пас безпеки. Я втопив до упору педаль газу, вискочив на дорогу і летів далі на повній швидкості, напружено визираючи у темряві повороти та вибоїни.
– Чувак, скажу чесно, я ненавмисно, я не збирався красти сумку, – проскиглив мій напарник. – Так просто вийшло…
Туман відчаю заслав мені очі. Я слабо розрізняв зміїсте шосе попереду, руки дрібно тремтіли. Я раптом почав розуміти, що вже нічого не розумію у цій історії.
– Слухай, звідки… як… що за… Якого лисого тоді ти туди їздив?!
Тьомик натужно ковтнув слину, однак не промовив більше ні слова. Кілька хвилин ми мчали в абсолютній тиші, якщо не рахувати шурхоту шин та свисту вітру, що облизував лобове скло. Мені було страшно, страшно, як ніколи до того в житті.
– Так, ану валяй, розказуй давай, псяча мордо, – рішуче почав я допитуватися, – бо я щось ніяк не врублюся, як ти забрав назад гроші!
За той час Тьомик уже трохи оклигав, тремтів не так сильно і замислено визирав щось у конусах світла від фар перед «Доджем». Чим більше миль поставало між нами та мексиканською столицею, тим впевненіше почував себе мій напарник.
– Ну, поки ви прощались з доном, я… кгм… пообіцяв Розочці, що обов’язково повернусь, приїду до неї, а вона шепнула, що завтра дон ночує у готелі в Мехіко… – нарешті неквапом почав він.
Зненацька мене осінило, і я моментально все збагнув, неначе склавши шматочки пазла докупи.
– Невже ти… – я ляснув себе по лобі. – О, ні! Тьомо, ні! Скажи, що ти цього не робив, будь ласка!
Тьомик прикусив язика і склав долоні докупи, немов якийсь окаянний грішник на небесах в день Страшного суду. Я у відчаї загамселив руками по керму, а потім крикнув:
– Скільки разів?!
– Ти про що? – Тьомик забацав здивовану міну. – Я тебе не розумію.
– Скільки разів ти вдув їй?! – проричав я.
– Чотири… – тихо відказав він, потупивши оченята.
У цей момент з Тьомика можна було малювати ікону. Не вистачало тільки німба.
– Трясця твоїй матері! – вилаявся я. – Чотири рази за два дні! Господи, він хоч не знає про це?!
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Навіжені в Мексиці» автора Кідрук М.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Чорне золото Мексики, або Як усе починалося“ на сторінці 23. Приємного читання.