Розділ «Чорне золото Мексики, або Як усе починалося»

«Отже, десять кусків зелених або сто тисяч песо», – хутко перерахував я в голові.

Далі ми кинулись перевертати усі наші речі, ритися між паперами, вивертати кишені штанів та сорочок, звідусіль витягуючи поодинокі затерті папірці: мексиканські песо, американські долари, євро і навіть гривні. Ми перетрусили весь готельний номер, нашкрібши трохи більше двох тисяч доларів. Тобто у нас не було навіть четвертини від потрібної суми…

У відчаї я вхопив мобільний і подзвонив Хосе.

– О, мужики, привіт! А я вже думав, що вас на світі вже немає! – після кількох гудків радісно озвався мексиканець.

– Де ти зараз?! – рявкнув я. Судячи по шуму, який линув крізь трубку, Хосе на чималій швидкості мчав кудись дорогою.

– Драпаю на південь. Уявляєте, вони мене не замочили! Живим залишили! Тільки кілька зубів вибили, викрутили три пальці обценьками і голову в унітазі помили. Сказали – на перший раз досить. О, я так їм дякував, мужики! Зараз думаю якийсь час пересидіти, чи в горах у Оахаці, чи, може, в джунглях Чіапасу.[11] Я ще молодий – жити хочеться. А як ви там?

– Нормально, – буркнув я, прикладаючи лід до напухлого носа. – Дон Педро наказав принести йому завтра п’ятсот тисяч песо. Що нам робити?

Хосе Акунья довго мовчав, а потім прошепотів дрижачим голосом:

– Мужики, принесіть йому завтра п’ятсот тисяч песо.

– Але у нас немає п’ятиста тисяч! – загорлав я в трубку.

– Тоді він зробить з вас відбивні і згодує собакам, – сумно проказав Хосе і розірвав зв’язок.

Я сів на краєчок ліжка і обхопив голову руками. Ще годину тому життя іскрилось усіма барвами веселки, а Мехіко здавалося найкращим містом світу. А тепер діловий гамір, який напливав знадвору, душив безвихіддю та невідомістю, а мексиканська столиця з райського куточка перетворилася на смертельну пастку.

– Слухай, може, й нам рвонути слідом за Хосе, на південь? – запропонував я. – Може, не такі вже й довгі пазурі у цього дона і нам пощастить…

Але Тьомик заперечно похитав головою, мовляв, такий, як дон, дістане й з-під землі.

– А давай я з’їжджу до дона сам і все владнаю, – раптом запропонував мій напарник.

Я аж рота роззявив від несподіванки. Це вперше на моїй пам’яті Тьомик проявив ініціативу у справжній скруті. У мене зразу наче камінь з душі звалився.

– Артеме, – кажу, – ти справжній друг!

– Але ти будеш винен мені п’ятдесят кусків зелених…

– Що-о?!!

– Що чув.