Розділ «Чорне золото Мексики, або Як усе починалося»

13

За сотню кілометрів від Мехіко темрява почала швидко загусати, віщуючи швидке наближення ночі. Я не мав великого бажання їхати далі, бо не знав дороги, а тому, нагледівши при дорозі перший більш-менш пристойний мотель, звернув із шосе і зупинив машину. Тьомик зблід.

– Ти чого зупинився? – прохрипів він.

Я позіхнув.

– Заночуємо тут, а завтра поїдемо далі.

– Ні, ми їдемо далі прямо зараз! – верескнув напарник.

– Чувак, у нас видались з біса важкими останніх три дні, давай по-людськи повечеряємо, відіспимось, а завтра з новими силами…

– Ти втомився? Хочеш, я поведу? – запропонував мій товариш, різко урвавши мене. – Покуняєш собі в машині.

– Друже, знаючи, як ти водиш, я не довірив би тобі навіть триколісного велосипеда, не те що цього красеня. Не впирайся, виходь!

Відтак я вискочив з «Челенджера», захрустівши підошвами на дрібному гравію стоянки, і смачно потягнувся, потріскуючи суглобами. Біла одноповерхова Г-подібна будова мексиканського придорожнього мотелю гостинно блимала широкими вікнами. Вивіска при в’їзді сповіщала про існування вільних номерів.

Тьомик теж вибрався з машини.

Я обійшов наш «Додж», розчахнув багажник, аби забрати наші речі, і… так і вкляк, розкривши рота та притримуючи рукою кришку.

У багажнику, окрім мого дрантя, лежала одна цікава штука, якої до появи Тьомика там не було. Це була сумка. Простенька, звичайнісінька така сумочка. Хоча… в нашому з Тьомиком контексті то була зовсім не проста торба. Переді мною лежала та ж сама спортивна сумка «Nike», яку я отримав від Педро Раміреса і яку пізніше в готелі відібрали у мене Хорхе і його супутники-носороги. І що найцікавіше (або, мабуть, що найстрашніше) – вона була не порожня.

– Слухай, Максе, нам треба їхати, – стримано повторив Тьомик, дивлячись кудись вбік і нервово постукуючи носком туфля по покришці «Доджа».

– Що в сумці? – перелякано спитав я.

– Я все тобі поясню, але потім, а зараз нам треба їхати, їхати! Чуєш мене? – він уже благав мене, заледве не зриваючись на крик. – Їхати і не зупинятись!

– Що в сумці?!!

Тьомик похнюпився.

– Там… там твої речі? – з надією пробубнів я.

Затим тремтячими руками розстібнув блискаву і зазирнув всередину сумки…