Розділ «Як справжні мужики в коханні освідчуються»

– What can I do for you, sir?[48] – вирячившись на мене, спитала стюардеса.

– Там! Там! – лементував я, тягнучи її за руку. – Мій напарник! Розумієте, йому, мабуть, дуже погано! Він уже півгодини не відповідає мені і навіть не може відкрити двері туалету!

Стурбована дівчина задріботіла за мною в напрямку перегородки.

– Він хворіє на якусь хворобу? – на ходу спитала вона. – У нього там приступ? Треба якісь спеціальні ліки?

– Ні, ні і ні! – відрубав я, а тоді спохватився. – Ну, тобто я не знаю… Принаймні, раніше такого не траплялося.

Стюардеса вставила спеціальний ключ у отвір під ручкою і без проблем відімкнула двері. Однак це не допомогло. Дверцята туалетів у більшості літаків відчиняються всередину кабінки, аби не заважати тим, хто може випадково опинитися у проході. Це означає, що якщо хтось стоїть у кабінці в повен зріст, або ж лежить на підлозі в неприродній позі, то двері відчинити практично неможливо.

Тож коли стюардеса повернула ключ і спробувала прочинити дверцята туалету, вони, звільнившись, заходили ходуном від частих ударів зсередини. Тьомика, схоже, конкретно тіпало, і він бився об ці двері, як риба, викинута з ополонки, об лід. Я наліг щосили на білі стулки панелей, але не зсунув їх й на сантиметр, розуміючи, що відкрити їх можна, лише задавивши Тьомика.

А мій доблесний напарник тим часом не припиняв шалено стогнати і колотитися всередині кабінки клозету.

– О Боже! Він б’ється в агонії! – я все зрозумів і схопився обома руками за голову. – Врятуйте його, поки він не врізав дуба! Спасіть мого напарника!

– Він наркоман? – уточнила стюардеса.

– Ні!!! – рявкнув я. Дівуля аж присіла. Але потім я згадав чарівні гриби з Оахаки і додав уже тихше: – Ну, тобто я не знаю… – хтозна, може, чортяка, десь приховав мішечок тих грибочків.

Увесь салон, спантеличений моїми зойками, співчутливо слідкував за розвитком подій. Стюардеса помчала кудись і за мить повернулася у супроводі високого й широкоплечого стюарда. Хлоп, на щастя, попався тямущий і одразу розкумекав, що й до чого.

– Я виламаю двері назовні, і ми дістанемо вашого напарника, – рішуче мовив він.

– Давайте! Робіть, що хочете, тільки врятуйте його!

Метикуватий стюард порився у ящичках, де зберігались усякі причандали, необхідні екіпажу на борту, і витяг звідти щось подібне до сталевого лома. Він вправно підчепив дверну ручку і наліг на важіль усім тілом. Пролунав гучний тріск, після чого хисткі пластикові двері легко вивалились в салон і…

Пацани, я того ніколи не забуду…

Тьомик, спустивши до колін штани, прямо на умивальнику сумлінно перчив донью Розу, заклавши її ніжки у звабливих сітчастих панчішках собі на плечі. Вимахував її так, що цицьки по всьому туалету літали… Але це ще не все. Саме в цей момент по сходах, які вели на верхню палубу «джумбо-джета» до VIP-салону, стривожений тривалою відсутністю дружини, спускався дон Педро Сесіліо Рамірес, напиндючений, як шведський лось, і в спортивному костюмі «Adidas».

– Oh, Madre de Dios! Яка удача! – заревів наркобарон, упізнавши мене. – Це чи не той вахлак, який хотів продати мені пів-Теотіуакану?!

Його шия здувалась і опадала, він рикав, наче бугай, але в його тоні не було й сліду безсилої злості, лиш якась диявольська радість та впевненість у тому, що цього разу нам не втекти. А цього разу нам, як не крути, тікати справді не було куди.

Одначе, коли донові Педро відкрилась та ж картина, яка відкрилася мені, коли стюард вивалив двері клозету, у нього, бідолахи, перекосило щелепу і на добрих кілька хвилин відібрало мову.