Розділ «Авіатаксі до Пуерто-Ескондідо»

Мені схотілося поколошматити старого нахабу. Отак-от взяти і гепнути чимось по довбешці. Якби я вмів літати, то, мабуть, так і зробив, а потім сів би і полетів на літаку сам. Але я стримав себе і вирішив діяти хитрістю.

– В кінці польоту я подарую вам мою супер-нано-цифрокамеру, – заворкотав я скрадливим голосом і підморгнув старому.

Беніто зімітував погордливу гримасу, відвернув носа і високо задер прямокутне підборіддя, усім своїм виглядом афішуючи, що він вище від оттаких-от підлабузницьких пропозицій і взагалі увесь отой hi-tech від Пентагону його не цікавить. Однак очі видавали старого. Попри високо задертий ніс його хтиві очиська самохіть косилися на «супер-нано-цифрокамеру», палаючи жадібним вогнем.

– Дивіться, – я покрутив ручкою в руках. Чорний корпус сипонув блискітками під сонячними променями. – Такого точно ні в кого немає. В усій Оахаці.

Останній аргумент, схоже, подіяв, і мексиканець зламався.

– Багаж якийсь маєте? – все ще удаючи невдоволення, спитав Беніто.

– Два рюкзаки – оце все, що з нами.

– Гроші вперед, і можете займати місця.

Я поспішив розрахуватися, поки авіатаксист не передумав, і ми полізли до салону. Зненацька Тьомик загукав:

– Що за фігня? Тут ціла гора дощок прямо посеред салону! На всіх кріслах.

– Діду, мій компаньйон каже, що там якісь дровиняки на сидіннях!

– Це для моєї mam на дачу завезти. Якщо щось не подобається, то вилазьте зразу к чортам. Ото не мав я більше клопоту, як для якихось біломордих папараці ще салон прибирати!

– Та ні, діду, спокійно. То я так, спитав… Все о’кей, ми летимо.

Беніто шустро змотався до ангару, притяг звідти відро з якоюсь темною рідиною і залив її через шланг у літак. Затим, натягнувши на голову кумедного шолома, почав розкручувати пропелера. Двигун харчав, трусився, плювався мастилом на лобове скло, але вперто не хотів заводитися.

Хвилин за п’ять, а може, й менше, пропелер нарешті розкрутився, ледь не розрубавши Беніто навпіл. Дідок, на щастя, вчасно відскочив.

– Ого! Це ж треба, лише за тридцять восьмим разом! – зраділо закричав старий і вперше за весь час усміхнувся, виставивши на показ побурілі зуби. – Вам пощастило, біломордики! Минулого тижня дев’яносто три рази прокручував, поки він завівся, а потім ще разів з десять у повітрі перед посадкою.

– Як, у повітрі?! – перелякався я.

– Та отак – прямо з кабіни, шваброю.

Я глянув перед себе. Дійсно, за кріслом пілота лежала швабра. На її кінці виднілися зарубки, схоже, сліди від ударів пропелера, коли він уже розкрутився. Я подумав, як все-таки добре, що Тьомик не розуміє іспанської…

Літачок плавно посунувся вперед, наче жниварка, косячи траву перед собою. Злітна смуга представляла собою відносно рівну ґрунтову ділянку, розчищену від трави. Здаля її геть не було видно.