Розділ «Авіатаксі до Пуерто-Ескондідо»

– Це не я! Це не я! – горлав я щодуху, намагаючись перекричати рев пропелера і гаркання Беніто. Я був упевнений, що старий пілот зараз візьме та й висадить нас прямо тут, на висоті три тисячі метрів.

– Я вас приб’ю, козли! – кричав мексиканець.

– Діду, не треба! – розпачливо благав я. – Ми все помиємо.

Тьомик у цей час вдруге розкрив рота і почав астматично хапати ним повітря. Наче рибина, викинута на берег. Я на нього подивився і весь похолов.

– Тьомо, тільки не це! Тримайся, я тебе прошу! – слізно упрошував я. – А то він спустить нас униз без парашута!

– Не можу! – заплакав Тьомик.

Після цих його слів я вихопив з-під крісла якусь замизкану шматину і, не вагаючись, заткнув нею рота напарнику. Позеленілий Артем окинув мене осудливим поглядом, сповненим невимовного презирства, але кляпу з рота не вийняв.

Мій напарник тримався так ще хвилин з десять. З вікна вже проглядався Тихий океан. Ще трохи, ще зовсім трохи, але… Коли Артема прикрутило втретє, не допомогла навіть імпровізована тканинна заглушка.

Сталося все настільки швидко, що я й оком не змигнув. Тьомик виплюнув з рота кляп і вихопив з моїх рук рюкзак. І поки я втямив, що він збирається робити, спорожнив увесь свій шлунок всередину… Прямо на гроші, які я отримав за електростанцію.

«А щоб ти був здоровий», – подумав я.

Артем втерся рукавом і полегшено зітхнув. Мабуть, покращало… Беніто злостиво зиркав через плече то на нього, то на мене і сердито сопів. Його лихий погляд нічого доброго не віщував.

Тим часом гори розсмокталися, і перед нами у всій красі постало іскристе плесо найбільшого світового океану. Ліворуч виднілася сіра шлейка посадкової смуги.

Після запаморочливого приземлення оахакський авіатаксист вигнав нас на вулицю і вишикував під крилом. Старий задумливо походжав з боку в бік, закинувши не плече мачете. Тьомик винувато втупився собі під ноги.

«Зараз буде обтесувати», – пронеслось у мене в голові.

– Камеру давай! – натомість гримнув мексиканець, підскочивши впритул до мене.

– Що? – я не відразу зрозумів, що він від мене хоче.

– Ти обіцяв мені камеру! – ми спопеляли один одного поглядами. – Якби не вона, я цього рогуля ще перед заходом на посадку висадив би за борт.

«Та нехай би ти вдавився», – подумав я і вручив старому ручку.

– Ганчірка й порошок для чистки в кабіні під сидінням, – безапеляційно продовжив пілот. – Відполіруєте все і ззовні, і зсередини, щоб літак був як новесенький.

– Та ми ж не… – спробував захищатися Тьомик.