Розділ «Авіатаксі до Пуерто-Ескондідо»

– Пуерто-Ескондідо, – повторив я розтягнутим і хрипким голосом екстрасенса, не зводячи яструбиного погляду з Тьомикового лиця. – Найближчим рейсом ми летимо в Пуерто-Ескондідо, Тьомо.

– Не хочу!

– Треба.

Тьомик ухопився за серце, з шумом випустив повітря носом, намагаючись заспокоїти розбурхані нерви, і заплямкав губами. Зазвичай він починає отак-от медитувати щонайменше за три дні перед тим, як здійнятися в повітря, налаштовуючи себе на належний лад і збираючись з силами перед польотом. А тут – на тобі! – доведеться вилітати за якусь годину.

– Тільки для тебе, Максе, – прошепотів він збляклими губами, помовчав трохи, а потім тихенько докинув: – Але, чувак, за це я вимагаю, щоб ти докинув мені ще дві тисячі баксів зверх тої десятки, що ти мені вже винен…

– Хм… та ти… ем-м-м… Ну, що завгодно, друже, – кивнув я, скреготнувши зубами. А сам думаю: я тобі це ще пригадаю, харцизяко.

Отож, здавалося б, проблема вирішена – Тьомик додає до мого боргу дві тисячі баксів, я купую квитки на літак, і ми летимо в Пуерту.

У дійсності все виявилось зовсім не так просто. В туристичному офісі на окраїні міста, куди я потяг Тьомика, щойно він дав згоду на переліт, я довідався, що регулярні пасажирські рейси на Пуерто-Ескондідо літають виключно з мексиканської столиці. З Оахаки до Тихого океану не літає нічого.

– …нічого, окрім «Аеробукани», – провагавшись, додала огрядна жіночка-консультант, ховаючись за вкритою пилом стійкою туристичного офісу.

– Прекрасно, – зраділо ляпнув я, – давайте нам два квитки на найближчий рейс!

– Не можу, – жіночка забилася ще глибше.

– Чому?

– Розумієте, сеньйоре, «Аеробукана» – це така штука… це щось на зразок місцевих оахакських авіаліній.

Я радісно метельнув головою, мовляв, розумію. Що ж там не розуміти? Хоча нічого я, в дідька, тоді не розумів, оскільки слово «авіалінії» викликає в мене, як і в будь-якого іншого європейця, асоціації з безліччю сучасних високотехнологічних літаків різної дальності польоту та тоннажності, з прогонистими трапами під бортами, з довгими тягачами, які товстенними клешнями чіпляються за стійку передніх шасі, з пузатими цистернами-заправниками та неозорими ангарами, словом, з усіма характерними рисами гігантських аеропортів на кшталт амстердамського Схіпхоля чи паризького Руассі імені Шарля де Голля.

– Але, сеньйоре, це не… як би вам сказати… не зовсім авіалінії, – після деякої паузи продовжила мадам за стійкою. – Ми радше називаємо «Аеробукану» оахакським авіатаксі… – підміна термінів відбулась настільки швидко, що я навіть не встиг запідозрити лихого. – Тому вам не потрібно квитків, ви просто йдете до Беніто і домовляєтесь про політ.

Я все ще не тямив, що білосніжних трапів і довжелезних заправників не буде, однак до мене вже починало доходити, що вибратися з Оахаки насправді не так уже й просто.

– Хто такий Беніто? – розсерджено спитав я.

– Кгм… авіатаксист…

Вона так і сказала: не пілот, не льотчик, а саме авіатаксист.

– Ну і де я можу знайти цього вашого авіатаксиста і його «Аеробукану»?