Розділ «Авіатаксі до Пуерто-Ескондідо»

Тим часом Тьомик розвернувся і вже намірився дременути.

– Стояти! – скомандував я. – Ми летимо в Пуерто– Ескондідо! Навіть якщо нам доведеться під час зльоту бігти ззаду й штовхати в хвіст цю, як ти висловився, «літаючу домовину».

Метрах в десяти за ангаром, утопаючи в густих трав’яних хвилях, виднівся клаповухий одномоторний літачок «Cessna». Потріпані закрилки мляво звисали, наче вуха у добродушного спанієля, хвостове оперення світило кількома наскрізними дірочками, які були помітні навіть здалеку. Збоку на борту ледве-ледве можна було розрізнити напис «AeroBucána».

Коло літака стояв… хм… як би того його краще сказати… волохатий примат з довжелезними м’язистими ручищами, в синьому комбінезоні, недбало спущеному з пліч, і аж по саму шию намазюканий мастилом. Примат якраз обмотував скотчем одну з розчалок під крилом.

– Як думаєш, ця мавпа… г-гик… і є пілот, чи він… гик-гик… тільки може скотч намотувати? – тихенько поцікавився Тьомик.

– Беніто? – гукнув я, проігнорувавши питання напарника.

Примат стрепенувся і зиркнув на нас з-під крила.

– Беніто, Беніто, трясця вашій матері! – грубо озвався він. – А ви ще хто такі і якого чорта вас сюди занесло?

Ми підступили ближче. На ділі авіатаксисту було, мабуть, років 40, ну, може, 45, але від зловживання тютюном, оахакською кавою та сонячними ваннами Беніто нагадував старого діда. Утім, силою оцей дідок, вочевидь, міг зрівнятися з будь-яким двадцятирічним хлоп’ягою.

– Ми фотографи, – не роздумуючись, вигадав я. – І нас цікавить ваш літак. Хочемо метнутися до Пуерто-Ескондідо, познімати дорогою гори з висоти пташиного польоту, океан побачити, те-се…

Дідок підозріло обдивився мене. Погляд у нього виявився важким, як кувалда. Мене обкотило якимось ядушливим відчуттям, наче ми не за літак домовлятись прийшли, а добровільно присунулись на допит у спецслужбу.

– Фотографи, кажеш? Папараці? А камера де, чорт забирай?

Я не розгубився і хутко дістав з нагрудної кишені свою чорну кулькову ручку.

– Во!

– Ти, певно, при народженні сильно голівкою вдарився, синку, – фиркнув мексиканець, презирливо відкопиливши нижню губу. – Це ж звичайнісінька ручка!

– Діду, без образ, але ви, схоже, геть не крокуєте в ногу з прогресом! Це найновіша розробка Пентагону! – заторохтів я. – Це супер-нано-цифрокамера з вбудованим супутниковим зв’язком і можливістю генерації тривимірних зображень.

– Правда?

– Ага…

– Ану покажи.

Беніто прийняв з моїх руку кулькову ручку і покрутив у руках, уважно роздивляючись. Через хвилину, багатозначно похитавши головою і прицмокнувши язиком, він з великою неохотою простягнув її назад.