Розділ «Авіатаксі до Пуерто-Ескондідо»

– Хороша штука.

– Не те слово. Ну то як, діду? Летимо?

Беніто мовчав, все так же відкопиливши нижню губу й висолопивши кінчик побурілого від тютюну язика. Його погляд осклів, зіниці затяглись якимось туманом, через що очі сильно нагадували очі ящірки. Здавалося, що старий мексиканець провалився у спогади і у цей момент витає десь далеко від цього місця.

Так тривало зо дві хвилини…

– Діду?… – тихенько окликнув я, починаючи помітно нервувати.

– Наркоман якийсь чи шо… – тихо мугикнув Тьомик за моєю спиною.

Старигань ніяк не зреагував, хоча в темно-агатові очі знову повернувся усвідомлений вираз. Він ще довго мовчав, переводячи погляд то на мене, то на Тьомика, то на супер-нано– цифрокамеру, яка стирчала з моєї кишені, звабливо вилискуючи на сонці. Потім старий зітхнув і заговорив.

– Я, вашу маму, не люблю фотографів, – прохрипів він, вчепившись у мене напруженим поглядом.

«А хай тобі! Чортів старий пердун!» – подумав я.

– Діду, ми хороші фотографи. Ми геть не такі, як інші, – прожогом залопотів я, раз по раз зиркаючи через плече назад, самим тім’ячком відчуваючи, що сюди от-от примчить «власник» оахакської електростанції (слід очікувати, трохи не в настрої) і пустить нас на корм рибкам. – І нам конче треба летіти.

Старий поклав одну руку на крило, іншу впер собі в пояс і довго роздивлявся нас із Тьомиком.

– Добре, – врешті мугикнув людиноподібний примат, – 150 баксів з кожного.

У мене відлягло від серця. Я навіть не збирався торгуватись.

– О’кей!

– Приходьте завтра зранку, – продовжив старий, – чим раніше припретеся, тим краще долетимо.

– Що значить «завтра зранку»?!! – йойкнув я.

– Що значить «краще долетимо»? – перебив мене Тьомик.

– Краще – значить краще. Ближче до обіду скелі сильно прогріваються сонцем, і вгору від них здіймаються неспокійні потоки теплого повітря. Трясе й теліпає тоді так, що можна заворот кишок заробити. Приходьте на світанні, зразу й полетимо.

– Але нам це не підходить! – ледь не завищав я.

– Ну, як не підходить – то, значить, не приходьте, – без тіні жалю розвів руками Беніто.