Розділ «Авіатаксі до Пуерто-Ескондідо»

Старий підняв штурвал на себе, рулі висоти скреготнули, наче блискавки (аж я почув у салоні), і літак важко відірвався від землі. Ще кілька секунд він розчісував колесами траву, а потім, нібито хто йому дав під хвіст, різко шугонув угору. Гуркіт у кабіні відразу стишився, немов залишився на землі посеред зеленої трави, бурого глиняного пилу та чорного диму від старенької «Cessn’и».

– Але потім нам усім на голови звалилась цивілізація, – правив далі пілот. – Понаїжджало машин, дороги проклали, з’явились літаки і… фотографи. Все почало змінюватись, мінялися й люди. Хтось багатшав, хтось розорювався, але всі разом ставали злими й заздрісними, готові перегризти горлянку один одному за нещасних кілька песо. Ніхто не хотів працювати, хоча грошей хотілось усім. Утім, найгірше робилося з бандитами: вони стали вкінець безсовісними, і жадібність їх просто не мала меж. Якщо раніше злодюги крали з якоїсь гасієнди козу чи вівцю, то хазяїн міг бути певним, що до наступного року його садибу вже не чіпатимуть. Усе було по честі… – зітхнув старий. – Зате після того, як привалила ваша цивілізація, крадії могли запросто поцупити ціле стадо. З козенятами. Ще й на додачу вакероса по макітрі ціпком бухнути.

Літаком славно труснуло і жбурнуло в повітряну яму. Мотор захлинувся, крила затріпотіли, а у мене в животі запурхали метелики. Я неуважно слухав авітаксиста, потай радіючи, що кожен змах лопатей пропелера віддаляє мене від Оахаки. Тьомик з бездумним виразом приклеївся до шиби.

– Мій padre першим розкумекав, що новітнім змінам уже нічого не протиставити, – продовжив Беніто, – тому він швидко перебудувався на новий лад і вирішив по-максимуму витягти з них вигоду. Саме тоді mi padre і заснував «Аеробукану», перші оахакські авіалінії, і навчив нас трьох, своїх синів, літати.

Я надумав спитати, чи оновлювався хоч раз з часу заснування парк літаків, але стримався.

– Ти чого не фотографуєш? – раптом обірвав свій монолог мексиканець.

Я аж надто поспішно схопився за свою ручку і почав нею клацати.

– Та я фотографую, фотографую, діду. Не переймайтесь.

– Дивись мені… – похитав головою Беніто. – Так ось, розказую далі. Після смерті батька «Аеробукана» перейшла до мене і моїх двох братів: Хуана та Маркантоніо. Спочатку справи йшли дуже добре, нема чого грішити, і гроші текли до нас рікою. Так тривало досить довго, поки якісь бандюги, бісові нахаби з гір, набравшись від вас, дурнуватих ґрінго, цивілізованості, не зажадали, щоб ми з ними ділилися. Бачте, перехотілося їм лазити по полях і в людей городину цупити, вирішили відразу грати по-крупному. Ну ти уявляєш? Якісь дві мавпи приперлися одного вечора до Маркантоніо додому і по-хамськи заявили, що він повинен віддавати їм половину щомісячної виручки з «Аеробукани», бо інакше спалять всі наші літаки і ангар. Маркантоніо тоді якраз завершив порядкувати в свинячому хліві і тримав у руках відро з усяким свинством. Ну, а братуха в мене ще змалечку трохи дурний на голову, тому, почувши таку заяву, нашпилив відро з усім його вмістом акурат на голову одному з парламентерів, тому, що стояв ближче до нього, а другого потовк так, що в того аж ноги роз’їхались. Прямо на очах у свиней.

Я стримано всміхнувся.

– Наступного ранку Маркантоніо знайшли на власному подвір’ї з відрубаною головою… – похмуро доказав пілот. Я мовчав, прикусивши язика, і більше не посміхався. – Хуан, середульший брат, звісно, страшенно розізлився, але не придумав нічого кращого, як звернутися в поліцію. Його тримали цілий день у відділку, після чого культурно спровадили, сказавши, що розслідування закрито за відсутністю доказів… От тільки додому він не дійшов. На світанні я знайшов його у канаві коло аеродрому з відрубаною рукою і з приколотою на грудях запискою з погрозами.

Беніто на хвильку примовк і щось клацнув на панелі керування.

– Що було в записці? – спитав я.

– Обіцянка відрубати голову кожному, хто посміє шукати та переслідувати їх у горах чи деінде… Ну а я, як ти вже, мабуть, зрозумів, виявився найбільш розважливим серед моїх братів. У поліцію я не пішов. Натомість, спакувавши наплічника, подався в гори, слідом за тими двома мартишками.

– Нащо?! – ужахнувся я.

– Вибивати з них дух цивілізації, – серйозно відказав Беніто.

– А… Ну що ж, похвально…

– Три тижні поспіль я йшов по слідах, наступаючи їм на п’яти, поки зрештою не наздогнав. Це, до речі, було о-он там, – старий показав пальцем кудись вдалечінь, – в одній з найнеприступніших ущелин. Там у них справжнє кубло було – цілих шість бандюг. Могли місяцями переховуватись. Але всі якісь недомірки-дистрофіки. Мабуть, цивілізація добряче по них пройшлася.

Зненацька «Cessna» знов провалилася в повітряну яму і плюхнулась прямісінько в пузату білосніжну хмару, як олов’яна ложка в тісто. Старенький літачок почав трястись і викаблучуватися, наче танцівниця, яка гицає на підмостках кабаре запальний танець живота. Мексиканець різко потягнув штурвал на себе, знову піднявши авіатаксі вище поясу хмаровиння.

– І що… що трапилося, коли ви їх нагнали?