Розділ «Авіатаксі до Пуерто-Ескондідо»

– Його ангар зразу навпроти приміщення аеропорту, – жіночка всміхнулась, зрадівши, що хоч чимось змогла нам прислужитися, і тицьнула пальцем у вікно.

Я оглянувся і подивився крізь замащену шибу на вулицю. Саме в цю мить мої ілюзії остаточно розвіялись, наче попіл за вітром, і я на власні очі побачив різницю між «авіалініями» та «авіатаксі».

– Ангар?!! Мати Божа! Я думав, це громадська вбиральня!

– Ну, в крайньому випадку – лазня, – вставив Тьомик.

Жіночка продовжувала запопадливо скалитися, вдаючи, що не почула останніх уїдливих фраз.

– Там ви знайдете Беніто і його повітряне таксі.

Ми випхалися з туристичного ларьку під гаряче полуденне сонце, але переходити дорогу не поспішали. Від ангару не долітало ні звуку, напіввідчинені низенькі бокові дверцята понуро чорніли прямо навпроти нас.

Ноги, чесно кажучи, були як ватяні. Попри задушливу спеку, яка глейким водоспадом просотувалася з розплавлених небес і розтікалася по розпеченій глині, мене морозило, а по спині та руках тупотіли мурашки. На Тьомика взагалі від страху гикавка напала.

– Ма… г-гик… Ма… гик-гик… Ма…

– Чого тобі? – прошепотів я крізь стиснуті зуби.

– Мама… – врешті-решт спромігся проскрипіти Тьомик.

Та ось я рішуче метельнув головою, схопив напарника за футболку і почимчикував до офісу «Аеробукани». Мій напарник, шпортаючись і заточуючись, неохоче плівся ззаду.

Приміщення ангару, яке зсередини скидалося на звичайнісінький гараж для великого автомобіля, виявилося порожнім, якщо не рахувати кілька ящиків з інструментами, кількох каністр з авіаційним паливом та вмонтованих у протилежну стіну дюжину розкладних стільців кольору слонової кістки. Усі стільці були опущені, дійсно чимось нагадуючи пісуари.

Тягнучи за собою напарника, я прослизнув всередину і вийшов через головні ворота. Відразу за ними простиралось гладеньке поле, заросле високою травою, підперте з одного боку рідколіссям, а з іншого – оахакськими передмістями.

– Он вони, – процідив я крізь зуби і від хвилювання нарешті випустив Тьомикову футболку.

– Хто? – перепитав Тьомик, визираючи з-за моєї спини.

– Наш авіатаксьор і його літальна установка.

У Тьомика на кілька секунд взагалі мову відібрало, як тільки він побачив авіатаксі. Відверто кажучи, я теж був далеко не в захваті і завмер у нерішучості, переминаючись з ноги на ногу.

– Ти що, з дуба впав? – зашипів мій напарник. – Я нізащо не сяду в цю літаючу домовину!

Я все ще стояв, накритий хвилею непевності. Зрештою, може, воно й на краще: якщо мене найближчим часом розшукуватимуть через аферу з електростанцією, то скоріш за все на торованих маршрутах, цебто на автостанціях та у головному аеропорту Оахаки, звідки відправляються регулярні авіарейси на Мехіко. Навряд чи хтось здогадається розпитувати про двох затурканих ґрінго в якогось авіатаксиста, який зрідка підкидає туристів до Тихого океану.