Розділ «Частина 4 І для чого це ти цю погану сіру хустку на голові пов’язала, безталанна Міловице?»

Коли ти вже падала з ніг від утоми, Міловице, ви натрапили на ще одне покинуте село, тільки десь на самім краю ще світилися в нім поодинокі вікна, але до них було йти ще далеко.

І вирішили ви гуртом спинитися й перепочити у крайній садибі, бо якби довелося ще йти, то ти, Міловице, вже й не витерпіла б: руки тобі ломило й ноги підкошувалися від довгої ходи; спирало подих, і серце калатало так, наче воно мало б випасти з грудей.

Ти вже, бідна Міловице, починала вголос стогнати, а діти твої пхинькали. Маленька Маруся, якій довелося йти дрібними ногами, уже ревіла на весь рот, і Ганя висаджувала її на спину поперемінно з Гришею, й несла на собі, хоч і ця дитина твоя вже теж добре була втомилася.

І ти, Міловице, увесь час дорогою ловила себе на думці: а що, як дитя в утробі не втримається? І це було б добре… Бо нащо тобі, бідна Міловице, тепер, без свого даху над головою, з купою малих дітей, без чоловіка та ще одна дитина? Але дитя твоє, Міловице, трималося.

А потім почувся рев літаків, і зовсім поряд розірвалася бомба…

На ранок прокинулася ти, Міловице, у гурті, серед своїх людей, у чужісінькому льоху, лежачи поверх напівгнилої бараболі й буряків. Від теплих ваших тіл попід низьку мокру стелю висіла пара, і чиїсь босі ноги ховалися у сипких бульбах, а хтось намостив поверх чобіт свиту.

Попід боками налапала ти, Міловице, тільки менших своїх дітей, а Гані чомусь не було чути.

«Ганю! Ганю… А де ж це Ганя?» – злякалася ти, Міловице.

Й тут Гріша спросоння заплакав. А ти, Міловице, прислухалася до темноти й тихенько гукала:

«Ганю! Ганю, ти де?…»

Але старшої твоєї доньки не було чути.

«Ніхто не бачив, де ділася Ганя?» – питалася ти в сусідів про свою старшу дочку. Але ніхто не знав, всі мовчали, тільки якась жінка крізь сон застогнала.

«Була ж наша Ганя з нами, була?! – казала ти до маленької Марусі, Міловице. – А де ж вона тепер поділася?»

«Пішла…» – боялася Маруся.

«А кули ж вона, дитино, пішла?»

«Я не бачила…»

І ніхто не бачив, скільки ти, Міловице, людей не питала, коли вийшла Ганя. Спочатку ти надіялася, що твоя донька вийшла по нужді й скоро повернеться, але потім собі згадала…

«Мамо, я вернуся, мабуть, додому, – казала Ганя уже тут, в чужому селі, зразу, як ви добилися були до перших хат. – Я, мабуть, піду назад додому, бо ж у хліві лишилася наша корова. Нам же колись треба буде вертатися і якось далі жити».

А ти, Міловице, й сама знала, що не треба було залишати корову в хліві закритою. Але надіялася, що ви скоро вернетеся, або хтось із родичів ваших, що в селі лишалися, колись надійде й врятує корову… Та й не дуже було коли тобі добре думати і про себе саму.

І нічого ти, Міловице, тоді не сказала Гані. А вона все дивилася в сторону вашого села, й не можна було вгадати, про що думала.