Розділ «Частина 4 І для чого це ти цю погану сіру хустку на голові пов’язала, безталанна Міловице?»

Схилила ти, бідна Міловице, голову й згодилася зі своєю матір’ю.

Бо так воно й було – кому потрібні твої діти?

І мало ж таке статися, Міловице, що того ж дня вдома на тебе чекала ще одна новина – Ілька твого забирали на фронт… Бо вже і його ровесників-чоловіків у селі більше не лишилося, і тепер брали на війну всіх, і трактористів.

«Треба йти, – казав, пригортаючи тебе, Міловице, Ілько. – Як буде все добре, то швидко назад і повернуся».

«Ілько! Ой, Ілько! Ти ще не знаєш, яке у нас горе!» – плакалася йому на грудях ти, Міловице.

«Яке горе?» – перепитав Ілько.

«Я ж знову важка! У нас, Ільку, буде дитина…»

А Ілько твій, Міловице, і радий такій новині був, що знов ви матимете дитину, хоч і в світі було безталання. Та й невже від вашого весілля було колись краще? Або ж колись вам легше було?

І хай там що між вами з Ільком було, Міловице, але у всіх бідах ваших була винна тільки одна бідність… Хоч як борсалися ви, хоч як тяжко працювали, та ніде від біди тої не могли сховатися. Бо в такий час ви народилися.

«Як же мені тепер самій з дітьми лишатися, в такій біді?» – плакала ти, Міловице.

«Якось воно буде, – втішав тебе Ілько і собі змітав шкарубкою рукою з очей сльози. – Може, я швидко й повернуся, Міловице. Он люди говорять, що війні скоро кінець. Та й із тобою буде Ганя, вона вже велика…»

«А може, дитина ще й не вродиться? – з надією в очах дивилася ти на Ілька, Міловице. – Може, воно якось само собою…»

«Бережи, Міловице, своє здоров’я…» – тихо зітхав на такі слова Ілько.

Другого дня провела ти свого чоловіка, Міловице, аж на кінець села, та й осталася сама з дітьми.

А війна була вже дуже близько від вас, гриміла вона бомбами й ревла літаками.

Перший лист від Ілька прийшов до тебе з фронту, Міловице, дуже швидко, за тиждень. А ти ж, Міловице, сама й досі не вміла ще читати, бо так і не довелося тобі вивчити грамоту, хоч і школа в селі була.

І тоді, коли вже не перший рік йшла війна, діти вчилися, як у село вступали наші, а як входили німці – починалися в дітей канікули.

А твоя дочка Ганя, Міловице, до війни встигла закінчити два класи, і тепер могла вже розібрати батьків почерк.

Увечері, Міловице, побігла ти ще й до дядька Степана, показати йому жовтий трикутничок від Ілька.

У листі ж тому була ще й підписана фотокарточка, на ній – біла хата під солом’яним верхом, а коло причілка двоє чоловіків у шинелях стоять, один – твій чоловік Ілько, а другий – його фронтовий товариш. «Дорогій жінці Міловиці й діткам моїм на вічную пам’ять. Від Ілька Ксеньового Чуйка», – прочитав уголос дядько Степан із фотографії.