Розділ «Частина 4 І для чого це ти цю погану сіру хустку на голові пов’язала, безталанна Міловице?»

Менші діти твої увесь час плакали й хотіли їсти, та й у тебе самої червоні кола пливли перед очима, про корову ти й не думала.

І ти, Міловице, тепер нагадувала, як ледве була вмовила доньку зайти в льох, щоб погрітися; а Ганя все оглядалася назад…

«Я буду вертатися», – тихо казала Ганя вже тоді, як найменші діти твої, Міловице, їли в льоху сиру, але солодку моркву – чужу.

Нічого ти, Міловице, не відказала тоді своїй дитині, бо трусилася від холоду й невідомості. Та й що ти могла їй сказати? В думці ти, Міловице, й сама б хотіла, аби хтось тепер був коло вашої хати. Але хіба Ганя?! Вона хоч і виглядала, як доросла вже дівка, але була ще дитина… І втратила б ти краще корову, ніж свою дитину.

Від вашого ж села тепер було добрих півдня ходу.

І оглянулася ти, Міловице, кругом себе й побачила, що поряд із тобою тепер сиділо душ із тридцять твоїх сусідів.

Повертатися додому, пам’ятаючи Ількове застереження, ти, Міловице, боялася, та й відійшла вже від свого села далеко. І вирішила ти залишитися й пересидіти тут разом із усіма, а потім пробиратися далі у тил.

«Минеться біда, разом і повернемося», – перебила твої сумніви котрась із бабів, і ти, Міловице, вирішила її послухати й лягла далі спати, відчуваючи поряд теплі тіла своїх дітей.

Тільки рвалося твоє материнське серце, і їла ти себе поїдом, що не спинила Гані ще звечора, і нещасна дитина пішла назад додому сама, щоб догледіти вашу корову.

Після бою танкового колгоспне поле в Івахнах стояло геть зрите ямами. Сніг, пересипаний цятками чорної землі, наполовину з глиною, наганяв страху.

І йшла, Міловице, тим полем страшним додому твоя Ганя сама-самісінька, через перемішану й перебиту землю добивалася назад до свого села. Ганя ж бачила, як тобі, вагітній матері, важко з дітьми, й розуміла, що тільки вона, найстарша, може вберегти вашу хату, добро, врятувати покинуту в селі корову.

Найбільше, либонь, Ганя й журилася за коровою.

«А коли б когось із нас отак покинути?» – думала дитина твоя, й це додавало їй сили йти вперед.

Пройшла Ганя мимо покинутого сусіднього села, уже й видно їй було дубовий гай, і Лису гору; тільки рипів під ногами сніг і було дуже холодно, але Ганя того, певно, не відчувала. Про одне тривожилася Ганя: чи не дуже побиватимешся ти, Міловице, коли побачиш, що вона пішла?

Але казати тобі, своїй замученій матері, про свій намір донька твоя не хотіла, бо ти б і не відпустила її.

«Мама там не сама, – вспокоювалася Ганя так. – Із нею є наші люди», – і бігла вперед.

І чим ближче Ганя підходила до села, тим швидшими робилися її кроки.

На Лисій горі через поле на схилі побачила Ганя вашу білу хату під соломою – батьківську, а скрізь по землі – повно трупу!

Лежали чоловіки, повивертавши навзнак руки та голови. Переступала Ганя ті страшні трупи й старалася не дивитися в їхні мертві очі. І ні один із них уже не ворушився, позамерзали.

Від того, що бачила, від страху, у Гані твоєї, Міловице, волосся ставало дибки.