Розділ «Частина 4 І для чого це ти цю погану сіру хустку на голові пов’язала, безталанна Міловице?»

«Ой, мамо…» – тихенько шепотіла вона.

Увесь світ спорожнів для дитини твоєї, Міловице, й не було в кого їй просити ні поради, ні прихистку, – ніде й нікого!

Тільки хата самотня ваша блимала на Ганю одним-єдиним сліпим віконечком, дивилася на дитину твою і далі, на перекопану війною Лису гору.

Ганя, либонь, осміхнулася до своєї хати, коли її побачила, а ще у хліві до неї кричала корова…

Ганя озирнулася на гору, десь там була ти, Міловице, її мати, а ще – сестричка й два братики…

Може, налякана Ганя спочатку й думала, щоб кинутися назад і наздогнати вас?…

Але чомусь не вернулася… Либонь, подумала дитина твоя, Міловице, про те, що йти до хати своєї треба ще швидше, бо вже минав довгий день, а корова ваша стояла у хліві сама.

І Ганя ще здалеку добре почула її тяжке гукання, ваша корова кричала на все село.

Уже й плетений перелаз уздовж садка побачила Ганя, із жовтої глини низьку клуню з розгорнутою соломою на покрівлі.

Ще на стежці вхопила Ганя цілий оберемок холодного й колючого сіна із сінника й, тяжко дихаючи, побігла у хлів до корови; розчахнула навстіж благенькі дерев’яні дверцята, й на дитину твою, Міловице, пахнуло солодкуватим запахом свіжого гною; клуби пари разом із нетерплячим сопінням корови вирвалися з-за прочинених дверей на мороз й огорнули Ганю з голови й до ніг.

Корова, обернувшись до світла, вдячно закліпала на маленьку господиню свою вогкими очима і протяжно помукала.

А Ганя твоя, Міловице, не спала вже другу добу, але не впала відразу ж до сну в теплому хліві, бо при денному світлі добре побачила вона, як коров’ячі дійки сильно надулися і стирчали в різні боки, повні молока. Корова була довго недоєна й дуже терпіла.

Ганя кинула в стійло корові пучок сіна і стала її доїти.

А корова глухо гула, хвицалася хвостом й раділа, повертала розумну рогату голову на Ганю й дивилася.

Напившись прямо з дійниці теплого молока, Ганя підставила дійницю ще й корові, і та випила все до краплі.

Підхопивши порожнє відро, Ганя збігла з горбка й набрала в нього води, набрала води із копанки, яку вичистив колись для тебе, Міловице, Ілько…

Добре напоївши корову, взяла Ганя її на налигача та й повела, Міловице, за собою на другий куток села, до Ількового дядька Степана.

Кругом по селу з дерев’яних широких коминів до неба здіймалися цівки жовтуватого диму, витали запахи борщу, свіжого хліба, печеної картоплі, пряженого молока. Село продовжувало жити і без тебе, Міловице. Напівспустошене, зранене й перелякане, воно жило…

«Не треба було йти, не треба…» – шепотіла потрісканими губами твоя Ганя сама до себе, неначе якусь молитву, і думки її були поряд із тобою, Міловице.

А в селі біля деяких хат уже знов стояли німецькі мотоцикли й чулася чужа гаркава мова.