Розділ «Тінь»

— І ви, ставши свідком того, як пацієнтка живцем згорає у вогні, не спробували її врятувати? — запитав я.

— Я намагалася врятувати себе!

— А я думаю, що ви не хотіли рятувати Лінду. Я стверджую, що хтось підпалив лікарню, і у цієї людини були на це вагомі підстави, про які було відомо і вам. І причиною всього була Лінда. Ось тільки ніяк не зрозумію, навіщо було жертвувати іншими пацієнтами.

— Ніхто ними не жертвував, вони самі… — Хмельова різко обірвала себе, зрозумівши, що сказала зайве, перелякано подивилася на доктора.

Видно, наш доктор вселяв їй певний острах. Якщо врахувати, що її душевна рівновага похитнулась в результаті подій двадцятирічної давнини, то, ясна річ, що згадувати все це у присутності психіатра — справа небезпечна.

— Ви хочете, щоб це повторилося знов? — запитав я. — Я був у тій клініці, де зараз знаходиться жінка, яка називає себе Ліндою Товстун. Я перебував там як пацієнт і встиг багато чого пережити, тому не думаю, що ви можете повідомити щось таке, що примусить мене скептично усміхнутися. Якщо вам заважає присутність доктора, то він може не бути присутнім при нашій розмові. — Доктор згідно кивнув. Хмельова все ще вагалася, тому я додав: — Для того, щоб ви не сумнівалися, брешу я вам чи ні, я розповім вам мою історію. Думаю, в наших розповідях буде багато спільного. Ну як, ви згодні вислухати мене?

— Якщо так, то я… але доктор хай вийде, — зважилася вона.

Я розповів коротко все. Полегшену історію без зайвої драматичності і зайвих подробиць — тих, які важко розповідати навіть близькій людині. Але все-таки історія вийшла страшна, така, що викликає довіру — звісно, в тих, хто в курсі подій. На деяких місцях вона просила зупинитись докладніше, й мені доводилося це робити, хоча особливого завзяття я при цьому не випромінював, і жінка скоро перестала мене мучити. Я страждав від хворобливих спогадів і говорив, опустивши очі. Наприкінці вона спитала:

— Як же ти не збожеволів?

Я лише знизав плечима. Що я міг сказати? Що у мене є сумніви з цього приводу; що тепер я більше не можу просто жити, знаючи, що десь залишилася незавершена справа; сказати, що постійно чекаю, коли Тінь дістане мене знову, і через це ні на мить не можу повністю розслабитися? Я звичайно міг, але поряд сидів Дмитро — йому це не сподобається. Він міг мене не зрозуміти… або зрозуміти абсолютно правильно, і це було б, мабуть, гірше.

— Тепер ви, — сказав я. — Я свою частину розповів.

Жінка якось вся поникла, опустила голову, але я відчував і бачив по очах, що їй не тільки зробилося важко, але водночас в її стані з’явилась полегкість. Як у людини, що тривалий час приховувала в собі важке переживання, не маючи можливості нікому повністю розкритися, і не бажаючи розколупувати цю стару рану. Але, проте, вона не примусила нас чекати. І почала розповідати.

Лінда з’явилася в лікарні, де у той час працювала Анастасія, ще підлітком. Її привели батьки, стурбовані не зовсім нормальною поведінкою дівчини. Лікарі констатували роздвоєння особистості. Анастасія не була лікуючим лікарем дівчинки, тому подробиць розповісти не змогла, але і це вже було щось. Дівчинку помістили в стаціонар, пролікували з рік і відпустили додому. Дівчинку вважали видужалою, але, як і належить, знаходилася під спостереженням й регулярно проходила обстеження в цій же лікарні. Сім’я була місцевою, але, звичайно ж, Анастасія не знала адреси. А хотілося все і відразу — не вийшло… як завжди.

Якийсь час все було добре, Лінда кілька років підряд успішно проходила річні перевірки, і рідні теж пильнували за нею. А потім, раптово, новий рецидив. Знову шизофренія і роздвоєння особи, знову стаціонар. Ось тоді і почалися дивні події. То один співробітник раптово вмирає підозрілою смертю, то відразу група пацієнтів, що вважалися стабільними, стають на вуха і починають розповідати всілякі страшні історії. Сама Анастасія була далеко не першою, хто звернув увагу на всі ці дивні речі. А однією з найспостережливіших виявилася її подруга — лікар Лінди. Невідомо як, але вона пов’язала все, що відбувалося, саме зі своєю пацієнткою і збиралася все це довести, за що активно і взялася. Настільки активно, що через деякий час ледь сама не стала пацієнткою лікарні — у неї трапився нервовий зрив. На той час вже багато лікарів відзначали дивні речі, що відбувалися в клініці, а сама Анастасія стала свідком декількох божевіль серед персоналу і дивної поведінки самих пацієнтів.

— Вони немов знали щось, чого не знали ми, — говорила вона, — постійно натякаючи на це і при цьому не кажучи нічого конкретного. Їм ніби подобалося водити нас за ніс, і вдача багатьох пацієнтів, що змінилися, стала просто огидною.

— Це відбувалося тільки вночі? — запитав я.

— Спочатку тільки вночі. А потім почало траплятися і вдень. — Тут вона невесело усміхнулася. — Марія, та сама моя подруга, яка лікувала Лінду, дуже просто зрозуміла причину того, що часто все незрозуміле відбувалося ночами, але тоді вже не можна було чогось змінити. Було ухвалене рішення лікувати Лінду гіпоглікемічною комою, і, не підозрюючи про фатальну помилку, це лікування почали. Лінда заснула, і все перекинулося з ніг на голову. Ні, все стало ясно не першого дня — другого. Ви, напевно, не знаєте: при пожежі згоріли всі лікарі, окрім мене, і майже всі пацієнти. А трапилося це тому, що коли на другий день прийшов час йти з роботи, раптом всі, усі без винятку лікарі та інші працівники, відмовилися це зробити. Я теж. Здавалося, що… не знаю, просто так здавалося правильним. Ми всі втратили контроль над собою, ми були немов уві сні. А потім Маша прокинулася і змогла розтермосити мене. На той час вона була вже на межі, ще трохи і втратила б над собою контроль. Вона змогла мене переконати вірити їй, і ми зробили це. Спочатку хотіли просто вбити її — нещасний випадок, причиною якого повинні були стати неякісний інсулін, або передозування. Але ми не змогли. Коли ми пробралися в палату, вона стояла там. Вона, як і раніше, перебувала в комі, але при цьому стояла… ходила і… контролювала все і всіх. Але тільки це вже була не вона. А поряд сиділи дві тварюки. Схожі на тих, що ти описував, але не зовсім, вони більше нагадували людей. У одному з них я впізнала свого пацієнта. Славний був хлопець. Вони побігли на нас, але Маша прихопила з собою сокиру, а я ніж — ми не хотіли його застосовувати, але нам було дуже страшно ходити беззбройними серед всіх цих божевільних. Здається, вони навіть не дуже хотіли нас убити, просто розважалися, і нам вдалося втекти. Тоді Машка знайшла бензин, ми залили його в каністри і облили всю лікарню. Те, на що перетворилася Лінда, а точніше її «друге я», як стверджувала Маша, схопилося занадто пізно. Коли ми підпалили… — Анастасія надовго затнулася, дивлячись в нікуди.

— Далі можете не говорити, — м’яко сказав Діма. Далі ми знаємо.

— Вони всі. — ніби не чуючи нічого, продовжила жінка. — Хтось кинувся гасити вогонь… своїми тілами, не звертаючи ніякої уваги на біль. Хтось кинувся на нас. Машу просто загризли на моїх очах. А потім розірвали… серед них були наші колеги… друзі. Мене теж хотіли, але не змогли. Я бачила, як Лінда ходила серед них, а потім пролунав вибух, здається, загорівся газ, і її накрило вогненною кулею. Вогонь убив її і те, що було в ній — диявола.

Ось тут ми з Дмитром зрозуміли, чому вона досі знаходиться під наглядом у лікарні. Жінку затрусило, вона закотила очі й почала впадати в якийсь не зовсім зрозумілий мені стан. Дмитро схопився і вислизнув за двері. Я хотів наблизитися до жінки, та вона перелякано відсахнулася, а я так і залишився стояти посеред кімнати в повній нерішучості. Прибігли двоє лікарів з шприцом, і Дмитро, рішуче узявши мене за рукав, виволік за двері. Час було ретируватися, і ми поспішили це зробити.