Розділ «Тінь»

Газет виявилося дійсно забагато — більше двох сотень. Ми почали з середини вибраного нами п’ятирічного періоду і пішли в різні боки: я вперед, Дмитро — назад. Робота мала бути нудною і монотонною, і я дуже зрадів, коли вона не сильно затягнулася. Замітку знайшов Дмитро, і була вона в газеті майже двадцятидвохрічної давнини.

«Як ми вже повідомляли, 20-го червня сталася пожежа в приміщенні міської психіатричної лікарні, в результаті якої згоріла вся будівля. При пожежі загинули пацієнти лікарні, котрі майже всі знаходилися в будівлі, та лікарі. Трагічний фінал був наслідком намертво приварених до вікон ґрат всупереч правилам пожежної безпеки. Відповідальні, без сумніву, понесуть належне покарання, як і належить нашій справедливій радянській країні. Із лікарів, що чергували тієї нещасливої ночі, живою залишилася лише одна — Анастасія Анатоліївна Хмельова, яка в даний момент вже дала свідчення міліції і перебуває в опіковому центрі на лікуванні, оскільки теж потерпіла, отримавши опіки третього ступеня. Правоохоронні органи не дають жодних розширених коментарів по даному інциденту, але наполягають на тому, що підпал клініки був навмисним. Список жертв трагедії…».

— Я бачив ще одну замітку, — сказав Дмитро і почав ритися у вже відкладених газетах. — Спочатку я не надав їй значення, але тепер. Ось вона.

«Нам вдалося з’ясувати, що Анастасія Анатоліївна Хмельова успішно проходить курс лікування в опіковому центрі, але поговорити з нею про інцидент нам не вдалося. Єдине, що вдалося з’ясувати: Хмельова, що пережила під час пожежі сильний стрес, знаходиться під спостереженням у психіатра, який заборонив нам поспілкуватися».

— От і все, — констатував Дмитро.

— А Лінда в списку, — сказав я похмуро і в той же час торжествуючи.

— У якому?… а в цьому. Дійсно є така, хоча це може бути й не вона.

— Ти хоч сам в це віриш?

— Просто констатую факт.

— Це — вона, — переконано заявив я. Діма не став заперечувати, але все таки скептично гмикнув, а по очах було видно, що він теж вірить. Проте нам потрібні були факти. — Вона, звичайно, могла прочитати цю замітку й пізніше прибрати чуже ім’я. Через двадцять років. Але я б дав їй двадцять шість-тридцять років, що означає, тоді їй було максимум вісім. Читати вона тоді без сумніву могла, але все-таки…

— Припустимо, це вона. Якщо це так, то наша Лінда — труп, причому, не першої свіжості. Це тебе влаштовує?

— Я ж тобі розповідав свій останній сон. Вона там була.

— Твої сни — це взагалі щось неймовірне і мало узгоджується з логікою. Але все таки припустимо.

— Тоді вона… ожила… колись. Прийшла до цієї клініки, і ми маємо те, що маємо. А ще це означає те, що Лінда — ключ до цієї історії, з чим тебе й вітаю. Питання тільки в тому, як вона пов’язана з Тінню. Здається, сама вона намагалася нам допомогти, а мені — це точно.

— Вона говорила про якогось брата.

— У світлі всіх обставин я теж схильний вважати, що це не було з її сторони маячнею, — погодився я. — Шкода, що ми тоді не поговорили. Могли б уберегти себе від багатьох проблем, а то й відразу все зрозуміти.

— Що вже тепер жаліти. Потрібно працювати. Так, перше, що потрібно зробити — це розшукати цю Хмельову, і з’ясувати, що тоді відбулося в лікарні. Друге — знайти родичів Лінди і розпитати у них про всі обставини її хвороби — щось тут нечисте. А може, це перше, а те друге.

— Робитимемо паралельно, — запропонував я. — Швидше буде.

— Згоден, — підтримав Дмитро. — Що обираєш?

— Родичів. Як знайти Хмельову, абсолютно не уявляю.