Розділ «Тінь»

— Це означає відмову?

Дмитро за моєю спиною ввічливо кашлянув.

— Не поспішай, — відповів шеф. — Дмитро все одно буде головним, не можу я поставити на місце провідного журналіста неврівноваженого співробітника. Що робити з твоєю відпусткою?

— Перенесіть.

— Гаразд. Щось ще?

— Хотілося б почути останні новини.

— Це ви з Дмитром обговорите самостійно. Я тобі все ж таки раджу сходити до лікаря. Пережив ти багато чого, а підстрахуватися не завадить.

Я чудово розумів шефа — якщо піду до лікаря, той обов’язково знайде до чого прискіпатися, випише лікарняний, і накрилось моє розслідування. І, до речі, не помилиться — мені дійсно потрібно було б підлікуватися або, на крайній випадок, просто відпочити, але потім… Може, шеф це розумів, а може, просто не захотів зараз зі мною сперечатися, адже я дійсно міг сам полізти в пащу до диявола, а потім він же буде крайнім.

Коли ми вийшли з кабінету, в середовищі колег знову повисло мовчання. Мені це добряче набридло, і я зупинився, втупившись на них. Усі старанно і, як їм здавалося, природно, не звертали на мене увагу, зробивши вигляд, ніби чимось зайняті.

— Що?! — поставив я загальне питання.

— Не звертай уваги, — сказав Дмитро, поплескавши мене по плечу. — Не щодня в редакцію потрапляє перевертень, ось і напружені трохи. Незабаром звикнуть, і все буде гаразд.

Це, здається, подіяло, усі трохи розслабилися, вже не так старанно ховаючи очі. Я не витримав і загарчав — для повноти картини. Хтось нервово гмикнув.

Ми зупинилися біля місцевої бібліотеки і, вийшовши з машини, стали прискіпливо оглядати цю невибагливу будівлю на два поверхи. Звичайно, місто Олександрійськ було не дуже великим, але все таки хотілося сподіватися на краще. Врешті-решт, по будівлі не судять, всередині могла опинитися цілком пристойна бібліотека з великими і, що важливо, давніми фондами періодичних видань. Рочків зо двадцять нас би цілком влаштувало. На думку доктора Торіна десь в ті далекі часи і згоріла місцева психіатрична клініка, в якій проходила лікування Лінда Тимофіївна Товстун, за її словами. Цей факт, м’яко кажучи, ставили під сумнів усі лікарі тієї клініки, в якій Лінда перебувала на даний момент, і сам Торін не був винятком. Дуже вже давно згоріла клініка, і тому стояло велике питання: де Лінда Товстун знаходилася усі двадцять років, поки не прийшла в клініку під Лазеньками і, чому за цей час не постаріла? Я дуже сподівався, що ми зможемо це з’ясувати, а наразі потрібно було дізнатись бодай щось про Лінду. Тутешня бібліотека, як ми обидва сподівалися, мала б нам у цьому допомогти. Інакше доведеться роздобути місцевий телефонний довідник і сподіватися, що в місті є хоч одна людина на прізвище Товстун, яка щось знає про Лінду Товстун, можливо, родичку. Цей шлях був пов’язаний з безліччю підводних каменів починаючи від простого небажання розмовляти з якимись журналюгами (звичайно, тут можна було щось придумати і не говорити про те, хто ми насправді) і кінчаючи тим, що наша Лінда могла бути й не місцевою. Найстрашніше, на мій погляд, буде тоді, коли ми з’ясуємо, що Лінда до нашої історії не має жодного стосунку. Але ж з чогось, або когось, потрібно було починати.

— Якщо так стоятимемо, то нічого і не дізнаємося, абсолютно справедливо, — зауважив Дмитро й, так і не прибравши кислого виразу з обличчя, попрямував до входу.

Заплативши необхідну суму, ми поспішили спантеличити бібліотекарку, і з завмиранням серця стали чекати результату. Вже те, що вона відразу ж нас не послала, було хорошою ознакою. Через десять хвилин немолода жінка повернулася і доповіла:

— За вказаний вами період є «Наш регіон» і «Вісті Олександрійська». Це з місцевих, якщо хочете…

— Ні, вистачить місцевих, — швидко запевнив Дмитро. — Беремо ці.

— Усе-е?! — У бідної жінки навіть окуляри сповзли на ніс.

— Думаю, — запропонував я, — поки що вистачить і «Вістей». Вам допомогти?

— Було б непогано, — почала опам’ятовуватися бібліотекарка. Ходіть зі мною.