Розділ «Епілог»

Я пройшов слідом за ментом до невеликої кімнат, де були стіл і два стільці, на одному з яких сиділа Олена. Як добре опинитися за межами камери. Або, можливо, мене не камера так обтяжувала, а сусідство Кешки. У будь-якому випадку, я хоч трохи, але розслабився. За спиною пролунав гуркіт металевих дверей, що закрилися майже повністю, зруйнувавши приємну ілюзію свободи. Вони все-таки навмисне роблять їх скрипучими. Голос за спиною попередив:

— У вас двадцять хвилин, після чого я нічого не знаю: дівчатка — направо, хлопчики — в камеру.

Я обернувся і через гратчасте віконце на дверях побачив лисину охоронця, який віддалявся, потім пішов до дівчини, що терпляче чекала. Коли я сів, незручно влаштувавшись на стільці зі скутими позаду руками, вона співчутливо запитала:

— Як ти?

— Непогано, — збрехав я. Насправді мені було погано, але хіба треба все це їй говорити?

Вона співчутливо кивнула.

— Я тобі нічого не принесла. Тут, напевно, погано годують, але наступного разу обов’язково що-небудь прихоплю. Зараз просто не було часу.

Чисто жіночий підхід. Але це ніяк не зменшувало моєї подяки за її занепокоєння. Тут дійсно годували кепсько. А мені ще звикати…

— Дякую, — буркнув я. Може, до наступного разу Кешку кудись переведуть — не хотілося ділитися з ним їжею, принесеною від щирого жіночого серця. А жлобитися теж недобре, негарно якось, та й не зрозуміє він мене. Кешку переведуть — іншого підселять. Ех, що я тут роблю? Може, відразу вішатись? Або втекти, досвід вже є.

— Може, ще чого-небудь треба? То ти скажи, — продовжила Олена.

— Ні, що ти можеш? Хіба що зашморг, але ти лікар, не принесеш. — Я поклав лікті на стіл і заховав обличчя в долоні. Волосся теж доведеться зрізати, краще налисо — може, у мене пика стане бандитською, хоча навряд чи. Чорт, не зможу я у в’язниці — або повішусь або втечу… швидше за все мене при цьому пристрелять, або спіймають, що ще гірше. Якби я хоч би провину за собою відчував, а так… Яка ж вона симпатична в цій білій міні-спідниці й топіку.

— Я не просто так прийшла.

Так, невже хоче ощасливити мене востаннє? Я не утримався і відверто впендюрився поглядом у виріз її блузи, показуючи, що я не дурень — зрозумів. Тільки б ніхто не зайшов.

— Ми тут подумали, Сергій Іванович хорошого адвоката найняв, і клініка також. Ти чого так дивишся, щось не так? — Вона поправила топік, і збентежено продовжила: — Адвокат до тебе завтра прийде. А поки що ти повинен коротко розповісти мені те, що трапилось останнім часом. Усе, що крім тебе нікому не відомо. Ми подумаємо, а потім виробимо лінію поведінки. Ти не турбуйся — Тетяна Андріївна говорить, що визнати тебе неосудним буде неважко. Отже, у тебе є шанс і непоганий.

Я трохи подумав, навіть від споглядання блузи відірвався, або вірніше від того, що вона приховувала, і сказав:

— Який ще шанс? Я людину замочив, вірніше півтори людини і признався… поки що в цій половинці, а ще двох покалічив, — я знизив голос до шепоту, — це якщо не рахувати тих двох в клініці та ще одного шизика. І того худого наркомана, що охороняв Лінду, на мене обов’язково повісять, і мені нічого не залишиться, як визнати очевидне. У кращому разі не пришиють мені хіба Лінди, хоча і її я поранив, але не серйозно… ти казала, що вона померла від серцевої недостатності. Так про які ще шанси ти говориш?

— Я не знаю, що там ще за наркоман, — трохи роздратованим голосом почала Олена, — але кількість злочинів тут ніякої ролі не грає. Якщо тебе визнають неосудним — а так, безумовно, і буде, тому що висновки Тетяни Іванівни і твого лікуючого лікаря будуть в цьому випадку вирішальними — то ти будеш визнаний таким, який не може відповідати за свої дії, і тебе відправлять на примусове лікування.

— Клініка згоріла, — сторопіло сказав я, ще побоюючись впустити в себе надію.

— До іншої ляжеш, — різко кинула Олена.