Розділ «Тінь»

— Є тут у нас одна… пацієнтка. Темна конячка.

— Як звати?

Вони почали спускатися по сходах і незабаром опинились в коридорі. Десь тут повинен був бути вампір Валерій. Ігор його тієї ночі сильно поранив, і Олені раптом дуже захотілося побачити цього вампіра, навіть страх не міг погасити цю нав’язливу цікавість. У коридорі вони були не самі. Тетяна Андріївна і ще одна лікарка, з найповажніших у клініці, стояли біля однієї з кімнат, двері якої були навстіж відчинені, і щось живо обговорювали. Коли Олена підійшла ближче, то зрозуміла, що обговорювали, загалом, ті речі, що повинні були обговорювати — методику лікування.

— Ліндою її звати, — відповіла Віра, заглядаючи до кімнати. — Вже прив’язали. Вона що, чинила опір?

— Не те, щоб сильно, але ти ж знаєш, — відповіла лікар, імені якої Олена не знала.

Віра кивнула.

— Ось привела співробітницю подивитися, як це виглядає живцем.

— Правильно, — в свою чергу кивнула лікар. — Ну, що, починатимемо?

— Давай, Ольго, — кинула Тетяна Андріївна і першою увійшла до кімнати.

У палаті пацієнтки стояло устаткування, яке повинне було стежити за станом пацієнтки під час коми. Стандартний набір в таких випадках — відзначила Олена. Як по підручнику.

— Не треба, — жалісним голосом пропищала пацієнтка.

Олена здригнулася. Відразу згадалося все, що відбувалося в клініці останнім часом. Вона уважно оглянула кімнату, щоб упевнитися, чи все нормально, але страх вже повернувся заволодів нею і тепер вже не бажав легко поступатися. Він немов одержав підживлення з невидимого джерела і тепер міг тільки рости, незважаючи на те, що вдень у клініці було, скоріш за все, безпечно. Олена гарячково почала згадувати, о якій годині стемніло вчора. Виходило, що трохи пізніше, після закінчення зміни. Це трохи підбадьорювало.

— Ви… повинні зрозуміти. Мені не можна.

Тепер уже в очах Лінди стояли сльози, готові у будь-який момент пролитися. Марно — сльозами вона нікого не могла розжалобити, хіба що Олену. Правда, Олена чомусь не поспішала перейматися жалем до пацієнтки, на неї починав серйозно тиснути страх. Настільки серйозно, що це могли помітити збоку, і вона щосили намагалася цього не допустити, цілком зосередившись на цій задачі. Причина страху була досі невідома, і Олена все ще сподівалася, що це просто відгомін почутого від Ігоря й пережитого тієї нещасливої ночі.

Лікарі метушилися біля пацієнтки, Олена намагалася стежити за їх діями і дистанціюватися від страху, а Лінда все голосила й голосила.

— Усе, ввела інсулін, — вимовила Ольга, і продемонструвала порожній шприц. — Тепер ти заснеш, — лагідно звернулася вона до пацієнтки. Лікарі взагалі, коли захочуть, можуть дуже ласкаво розмовляти зі своїми пацієнтами. Навіть Віра, яка частенько дозволяла собі грубувато говорити про пацієнтів, коли ті не могли її чути. — А коли прокинешся, то будеш майже здорова. Спи, дитинко, спи.

— Ні, не треба, — знову запхикала Лінда. Декілька великих сльозинок потекли по її щоках, намочивши подушку. Я вже спала. Мені не можна… трапилася пожежа, і всі померли. Я не хочу горіти — це боляче. А мій брат. Ви не бачите мого брата? Він злий. Він повернувся, і він дуже злий. Я засну. Я не зможу.

— Тут нікого немає, — упевнено вимовила Тетяна Андріївна. — Тільки ти і ми. Заспокойся, все буде добре. Коли ти прокинешся, почуватимеш себе набагато краще.

Здається, Лінда трохи заспокоїлася, в усякому разі, перестала говорити і просто тихо лила сльози. А Олена, як і раніше, відчувала тупе занепокоєння. Здавалося, ніби щось не так, що це десь на поверхні, але вона ніяк не могла зрозуміти, що ж її так турбує. У результаті вона вирішила не звертати уваги на свій страх і просто спостерігати за пацієнткою. Врешті-решт, вона прийшла сюди для того, щоб здобути деякий професійний досвід, і містиці доведеться потіснитися на користь роботи. Через півгодини Лінда почала засинати, очі її заплющились, а дихання уповільнилось.

— А зараз пограємо, — беззвучно сказала Лінда самими лише губами.