Розділ «Тінь»

Ніхто з присутніх нічого не зрозумів.

Хот-доги і пляшка напою мирно лежали в пакеті, який час від часу вдаряв об мою ногу. Якщо так піде і далі, то нам нічого буде їсти. Мені не дуже-то й хотілося, а ось Дмитро міг образитися. Все одно зжере, але образиться, а потім придумає, як помститися. Я йшов і розмірковував. Виходило, що я таки схибив. Коли на моє стандартне питання: «Здрастуйте, я розшукую родичів померлої двадцять років тому Лінди Тимофіївни Товстун. Ви не одна з них»? — якась жінка після тривалої паузи нерішуче відповіла «Так», я трохи розгубився і… допустив помилку. Відразу здавалося, що я правильно роблю, розповідаючи, хто я насправді і навіщо розшукую цих самих родичів, але у результаті все зіпсував. Жінка просто повісила трубку, навіть не потрудившись мене послати. Це було погано, і Дмитро популярно пояснив, що він про мене думає. Довелося самим з’ясовувати адресу знайденого в телефонній книзі номеру і їхати шукати щастя на місці. Смішно. Спочатку, коли я тільки почав обдзвонювати телефонний довідник, то майже відразу наткнувся на якусь бабусю, яка стверджувала, що є матір’ю Лінди. Ми просто полетіли до неї. А насправді бабці просто захотілося поспілкуватися з журналістами. Вона сама жила в трикімнатній квартирі, і, мабуть, потихеньку там божеволіла, як це часто трапляється з людьми її віку. Напевно, вперше за своє життя, не знаходячись під дією стороннім впливом, я відчув таке сильне бажання когось придушити. Або зарізати, але обов’язково своїми руками, щоб відчувати, як ця ненависна істота, що прикинулася нешкідливою бабцею, корчиться під ними. Навіть Дмитро не відразу б відтягнув — його нерви теж за останній час трохи розхиталися. Не так, як мої, але пару разів по дорозі в Олександрійськ ми посварилися.

Я наблизився до машини і не виявив в ній товариша. Посмикав дверці — зачинено. Невже?… Я пішов до під’їзду. Вперше, коли ми після того нещасливого дзвінка приїхали до п’ятиповерхівки, в одній з квартир якої проживала Вероніка Тимофіївна Товстун (адже могла вийти заміж і змінити прізвище — поталанило, нічого не скажеш), жінка нам не відчинила. Сказала лише, що не хоче про це говорити, і замовкла. Ми, напевно, цілу годину простовбичили біля дверей, вмовляючи її відчинити двері й поговорити. Робили навіть спроби прозоро натякнути, що справа прийняла поганий оборот, і ми особисто в цьому зацікавлені. Врешті-решт, Дмитро узяв і ляпнув, що Лінда жива — здорова, і ми з нею недавно спілкувалися. За дверима почувся гуркіт, потім брязкіт розбитого посуду. І більш нічого. Ми зачепили її, але користі від цього виявилось мало. Врешті-решт, ми погрозили, що не поїдемо, поки не поговоримо з нею і повернулися до машини, влаштувалися в ній біля під’їзду і почали чекати. Тепер йшов другий день, вірніше, добігав до кінця. Єдине, що втішало — це відсутність міліції. Тобто, надія в нас ще не померла.

Не дійшовши до під’їзду, я зупинився — назустріч вибіг Дмитро.

— Нарешті ти повернувся! — збуджено закричав він, ніби я винен, що поблизу ніхто не продає хот-доги і булочки. — Швидше пішли, вона згодилася поговорити.

— Що ти їй зробив? — Стало трохи образливо, що Дмитро знову все зробив сам.

— Нічого. — Він схопив мене за куртку і поволік до під’їзду. — Вона вийшла, мабуть, за покупками, побачила машину, мене, і в неї почалася істерика. Я навіть не відразу зрозумів, що це вона, адже ми не бачили її. І тут вона повернула назад і махнула мені рукою: йди, мовляв, за мною.

Я й пішов. Вона ще нічого не говорить, тільки плаче. Я посидів поруч, спробував заспокоїти, але марно, то й за тобою пішов.

Ми дійшли до п’ятого поверху, Дмитро по-хазяйськи відчинив двері, і ми увійшли. Звичайна квартира середньої обшарпаності. Ми роззулися, і Дмитрик повів до однієї з кімнат. Усього їх було дві. Опинившись в залі, я відразу побачив на дивані жінку років сорока-сорока п’яти, що плакала. Коли вона відвела руки від обличчя, щоб подивитись на нас, я не зміг не відзначити її схожість з Ліндою. Це безумовно була сестра Лінди — божевільної, замкнутої в підвалі приватної клініки.

— Я думала, що він не в собі і марить перед смертю, вимовила вона крізь плач. — Як я могла повірити в таке? Як?!

Ми промовчали.

— А потім з’явилися ви. Вона правда… жива? Тільки, благаю, кажіть правду — я відчую, що ви брешете. Ну ж, не мовчіть!

— Вона виглядає живою, — відповів я, ретельно продумавши відповідь. — Я бачив її, і Дмитро також.

— Цього не може бути, — прошепотіла Віра. Проте по обличчю було видно, що вона мені все ж таки повірила.

— Ще недавно я б теж так думав, — сказав я. — Але я бачив її, розмовляв з нею, хоч і недовго і… я… Вона знаходиться в приватній клініці у села Лазеньки. Психіатричній клініці.

— Я не хочу її бачити, — перелякано вимовила Віра, ніби ми пропонували відвезти її до Лінди. І тут же поправилася: — Може, згодом.

— Я вас розумію, — устряв Діма. Це «я вас розумію» вийшло у нього настільки дружнім і дійсно розуміючим, що я вирішив поки не втручатися і дав вести розмову йому, кивнувши головою. — Наразі вам там нічого робити. Спочатку треба розібратися. Сподіваюся, ви нам допоможете.

— Звичайно, — кивнула Віра.

— Потрібно розібратися, чому ваша сестра — адже вона ваша сестра? — жінка слабо кивнула, — чому вона жива. Ми розмовляли з тією лікаркою, що вижила після пожежі в клініці, і знаємо, що Лінда загинула під час тієї пожежі. Але ми бачили її — це не дурний жарт, це правда.

Жінка раптово схопилася, вибігла з кімнати, залишивши нас в розгубленому очікуванні. З іншої кімнати почувся ледве чутний шум. Коли Віра повернулася, в її руках були декілька фотографій.