Розділ «Тінь»

За вікном був осінній київський ранок. Стаття, що дивилася на мене з екрану монітора, повільно наближалась до свого логічного завершення. Причин такої повільності було декілька, а точніше — дві.

Перша — це те, що писав я абсолютну нісенітницю. Я звичайно розумію, що більш-менш достовірною інформацією наповнити сторінки нашої газети, з гучною назвою «ПОГЛЯД ЗСЕРЕДИНИ», було практично неможливо, але як же це все набридло! Набридло сидіти й вигадувати усіляку нісенітницю про перевертнів, інопланетян та привидів. Набридло запевняти читачів, що це все чистісінька правда. Загалом, усе набридло. Мабуть, вже прийшов час замислитись, як би змінити місце праці, однак, як і завжди, лінь не дозволяла загострити увагу на цій проблемі. До того ж зарплатня мене наразі влаштовувала. Ех, сидіти мені тут ще не один рік!

Друга причина сиділа навпроти, і звали її Катериною. Ця, аж занадто симпатична, золотоволоса практикантка працювала в нас у відділі вже тиждень, і упродовж цього часу не лише я постійно витріщався на неї, збиваючись із робочого ритму. Ну, хто їй сказав, що, йдучи на роботу, потрібно надягати міні-спідницю й коротесенький топік, більш схожий на бюстгальтер, наносити яскравий макіяж і душитися так, що навіть Славик, який сидить у найдальшому кутку кімнати, зумів би без особливих зусиль визначити марку парфумів. Якби розумівся на цьому, певна річ. А мені було найважче серед усіх: я був неодружений, сидів з нею віч-на-віч, або майже віч-на-віч — між нами були лише два монітори, через які вона зрідка стріляла в мене зацікавленим поглядом.

Ну, от — знову я збився з думки. Про що це я писав?… Ах, так, про рибок-людожерів, що оселилися в невеликій річечці, недалеко від нашого міста. Насправді ніяких рибок не існувало, а стаття була висмоктана з пальця. Точніше не з пальця, а з того факту, що якийсь мужик знайшов свою корову мертвою в тій самій річці. Знайшов він її далеко не відразу й тому цілком зрозуміло, що корівка була вже далеко не в найкращому стані. Крім того, у неї була відсутня певна частина тіла, а над тією, що залишилась, неабияк попрацювали раки. Швидше за все, корову, яка мирно паслася біля річки, забили зловмисники заради м’яса. Що змогли, віднесли до базару, а ту частину, що залишилася, кинули до річки, щоб хазяїн не відразу її знайшов та вчасно не звернувся до міліції. Близько року тому, приблизно в цьому ж районі, у річці виловили невпізнаний труп чоловіка, теж об’їдений раками. От і всі факти, на підставі яких я мав стулити моторошну історію про рибок-людожерів. Шеф, щоправда, наполягав на русалках, але мені вдалося його переконати в тому, що невиправдано велика кількість відверто неправдоподібних історій може зашкодити репутації газети, і ми зійшлись на піраніях. З іншого боку, репутації газети не могло зашкодити нічого — її купували не для того, щоб знайти корисну інформацію, а задля цікавих історій, здатних полоскотати нерви не гірше ніж страшилки та трилери.

— Зайди до мене, — сказав начальник, непомітно підкравшись ззаду. Я аж підстрибнув на стільці від несподіванки. — Закінчуєш?

— Так, сьогодні дам роздруківку, — відповів я, підводячись і йдучи за начальником до його кабінету.

— Добре, не затягуй із цим. Ти мені потрібний в іншому місці.

— Чому я?! — обурився я, передчуваючи відрядження. — Я востаннє їздив, і перед цим теж.

— Передостаннього разу їздив Андрій. І взагалі, ти неодружений, дітей тобі не годувати, із садка не забирати, — оголосив вердикт Сергій Іванович. Він сів у своє розкішне, порівняно з нашими журналістськими, крісло, і я приречено впав навпроти.

На стіні, за спиною начальника, висіло величезне дзеркало, яке не раз допомагало мені скоригувати відповідний до ситуації вираз обличчя. От і зараз я за звичкою глянув на своє відображення. Метр вісімдесят п’ять, худорлявий, з неголеною, втім, доволі симпатичною пикою, обрамленою довгими чорними патлами, що рівномірно спадали дрібними природними хвилями до самих плечей. Волоссям я пишався особливо. Гладка, як яйце, голова начальника, що потилицею відображалася в дзеркалі, різко контрастувала з моєю.

— Якби хтось за власним бажанням, тоді інша річ, а так…

— А Віктор Михайлович? У нього діти дорослі, — надія ніяк не хотіла полишати мене, зігріваючи душу ледь тліючими жаринками.

— Віктор Михайлович через два дні йде у відпустку.

— До речі, щодо відпустки…

— Закінчиш тему, що я тобі дам, і можеш просити все, що завгодно, — доброзичливо пообіцяв начальник тоном Діда Мороза, що обіцяє подарунки тим дітям, які розкажуть віршик.

— А…

— Зарплати не проси, — квапливо попередив Сергій Іванович.

Я натужно, з болем у голосі, зітхнув, намагаючись не переграти, але й показати, як мені важко.

— Що за тема? — приречено махнув я рукою.