Розділ «Тінь»

— Ця найсвіжіша, — протягнула вона одну з них мені, оскільки я знаходився ближче.

Я поглянув і обімлів, хоча, здавалося б, не повинен був. З фотографії дивилася Лінда, трохи молодша за ту Лінду, яку знав я, трохи більш жива, але, поза сумнівом, вона. Я зрозумів, що дотепер в глибині душі сподівався, що ми в чомусь помиляємося. Вампіри, перевертні, чортовиння, пекло — це, гаразд, проковтну… абияк, але дівчина, котра банально ожила… Здається, я черговий раз дуже чітко і остаточно зрозумів, настільки все реально. Ось ця молода дівчина, що дивиться на мене з фотографії, зробила все реальним, а я думав, що вже все усвідомив, навіть звик. Ні — ніколи я не зможу до цього звикнути. Не можна звикнути до того, чого не розумієш і не зможеш зрозуміти. Бо це — інша реальність.

Віра, остаточно знесилівши, кинула фотографії на журнальний столик — де їх тут же підхопив Дмитро і почав жадібно розглядати — і впала на диван. Вона почала розповідати майже відразу, навіть без наших спонукань. Та здавалося, що на нас вона взагалі не звертає уваги, лежачи із закритими очима абсолютно без руху. І говорила, говорила.

Лінда була старша за Віру на десять років. Народилася вона абсолютно нормальною, хоч і при досить незвичайних обставинах. Річ у тому, що повинні були народитися близнята, але на четвертому місяці мати захворіла грипом, і це позначилося на зародках — один просто перестав рости, а потім розсмоктався. Це було неймовірно, але це трапилося, лікарі так нічого і не змогли пояснити — так буває. Друга дитина вижила, і через належний час народилася Лінда. Приблизно до десяти років Лінда була нормальною дитиною, а потім раптово це почалося. Вірі тоді був всього рік, і вона не могла нічого пам’ятати, переповідаючи лише те, що чула від батьків. Лінда придумала собі брата, і батьки раз у раз помічали, як вона розмовляє з ним. Дівчинку повели до лікарів, ті констатували шизофренію й почали її лікувати. Коли лікарі вирішили, що це вдалося, Лінда повернулася в сім’ю. Але все виявилося не так просто. Віра розповідала, як, часто прокидаючись ночами, спостерігала блукаючу по кімнаті сестру. Лунатизм не дуже хвилював батьків, які були раді й з того, що старша дочка вилікувалася від шизофренії, в порівнянні з якою лунатизм був всього лише незвичайною особливістю дівчинки. Проте Віра часто лякалася цих особливостей блукань посеред ночі, особливо коли Лінда починала в такому стані говорити. Тоді вона зовсім не була схожа на себе, до того ж говорила про себе, як про хлопчика. Віра довгий час мовчала — сестра не хотіла повертатися до клініку і просила молодшу не казати про це нікому, — але одного разу не витримала і розповіла батькам про те, що відбувається ночами. Зі всіма подробицями. Тоді батьки повели Лінду на позачергове обстеження. Лікарі лише знизали плечима Лінда була повністю здорова, і під час обстеження, яке тривало місяць, жодного разу не страждала лунатизмом. Довелося змиритися і жити далі. Начебто життя увійшло в звичне русло. Поки не трапилося те, що трапилося. Якось уночі Віра прокинулася від шуму. Лінда ходила по кімнаті, як і безліч разів до цього. Вірі тоді було вже шістнадцять, Лінді двадцять два. Зараз Віра вже не пам’ятала, що вона сказала сестрі, але та неначе оскаженіла: накинулася на Віру, зриваючи з неї одяг і намагаючись банально зґвалтувати. До кімнати прибігли батьки, яких розбудив галас, і почали втихомирювати дочку, що наче сказилася. Наступного ж дня вони відвели Лінду до лікарні. Як і було перед тим, вона нічого не пам’ятала з того, що сталося вночі, але це вже не могло їй допомогти. Та й сама вона розуміла необхідність лікування. А потім через чотири роки, які Лінда провела в лікарні, трапилася та пожежа.

Я думав, що це все, але виявилось, що це тільки прелюдія до найголовнішого. Мати Лінди та Віри так і не змогла змиритися з втратою дочки. Їй здавалося, що це вона винна в тому, що Лінда загинула — адже саме вони з чоловіком віддали її до лікарні. Лінду поховали. Саме її, а не чиєсь тіло, яке прийняли за тіло Лінди. І до недавнього часу Віра вірила, що більше нічого не було, що в цій історії поставлено крапку — Лінда померла, Лінди більш немає. Сумно, але потрібно жити далі. Потім, не минуло й півроку, як, швидко згорівши від раку, померла мати. А лише місяць тому помер батько, котрий перед смертю встиг розповісти те, що Віра спочатку прийняла за передсмертні галюцинації. І лише коли прийшли ми і розповіли про те, що її сестра жива, Віра зрозуміла, що батько розповів перед смертю правду.

Темна історія зі смертю Лінди не закінчилася. Батько стверджував, що мати довго мучилася після смерті старшої дочки, а далі став помічати за нею щось дивне. Жінка стала пакунками купувати і серйозно вивчати окультні книги, і, коли її ніхто не міг бачити, здається, проводила ритуали, описані в цих книгах. Батько сказав, що двічі, рано повернувшись з роботи, заставав її в такому стані, коли дружина не реагувала ні на що, перебуваючи ніби в трансі. Дружина до цього часу через безперервний стрес вже не працювала і сиділа вдома. Поряд завжди лежала одна з її нових книг. Він викинув їх усі. Але нічого не припинилося, вичитаний з книги ритуал або заклинання пригнічена втратою дочки мати знала вже напам’ять. Одного разу вночі вона прокинулася і сказала чоловіку, що все виправила, і незабаром вони з Вірою зможуть в цьому переконатися. Виглядала вона тоді зовсім ненормальною, але до ранку опам’яталася, і цей інцидент майже забувся. Але не зовсім. Якось посеред ночі подзвонили у двері. Батько пішов відчиняти, дивуючись, хто це так пізно приплентався. Відчиняти двері він побоявся і запитав: «хто там»? У відповідь почув голос Лінди. Ось тоді він і пригадав те, що в стані напівмарення говорила дружина. Насилу він сказав, щоб дочка почекала, що він зараз відкриє. Пішов на кухню, дістав сокиру, якою часто рубав м’ясо, і відчинив. Перебуваючи в стані шоку, навіть не подивився на дочку, коли відчинив урешті двері — просто замахнувся і всадив сокиру їй поміж очей. Все відбулося настільки швидко й тихо, що ні сусіди, ні дружина з дочкою не прокинулися. Тільки потім він зміг оглянути те, що убив — це дійсно була його дочка, вся в землі і в крові, але без слідів, які залишив на ній вогонь. Він напевно не раз за своє життя замислювався над тим, чи правильно він тоді вчинив. Напевно кожного разу приходив до абсолютно протилежних висновків, але тоді вже нічого не можна було змінити. Батько Віри повернувся у квартиру, вимив сокиру, поставив її на місце, узяв ключі від своєї Волги і совок — лопати не знайшлося — і, завантаживши тіло дочки в багажник, поїхав ховати її удруге. Можна було поїхати на цвинтар і поховати у власній її ж труні, але йому було дуже страшно побачити місце, звідки вона вибралася. До того ж один раз вона вже змогла покинути те місце, не без допомоги матері, і батько розсудив, що зміна місця поховання не перешкодить. Він поїхав за місто до невеликого ліска, що ріс біля села Лазеньки. Там він вирив неглибоку яму — працювати совком було дуже незручно — і закопав тіло. Більше Лінда не з’являлася, а в матері незабаром виявився рак. Метастази вже потрапили в кров і лікарі нічим допомогти не змогли. Вона буквально висохла. Я пригадав стару-примару — якщо це не мати Лінди, то я так нічого й не зрозумів. Коли Віра замовкла, я попросив показати фотографію матері, саму останню. Віра принесла цілу купу і, вибравши одну, протягнула нам. Розглядаючи її разом з Дмитром, я переконався в своїй правоті. Звичайно, ця ще не стара жінка, що всміхалась на фотографії, була не надто схожа на примару з лісу, але якщо її зістарити, зробити худою, то…

— Це вона? — запитав я Дмитра. Він мав можливість ближче познайомитися з примарою.

— Я навіть не сумніваюся.

— Ви про що? — перелякано поцікавилася Віра. — Що ще? Що з моєю матір’ю? Вона, що?…

— Заспокойтеся, — перебивши, вимовив Дмитро, — ваша мати мертва. Мертвіша далі нікуди.

Віра заплакала, незрозуміло, від полегшення чи навпаки.

— Кажіть, — вимовила вона крізь сльози.

— Ми бачили її привида, — просто сказав Дмитро. Лише я знав, що для нього означали ці слова. — У тому самому лісі, де похована… тобто була похована ваша сестра.

Він простягнув мені фотографію, що узяв із загальної купи, я подивився на немолодого, якщо не сказати, старого, чоловіка. Напевно, це був батько Віри і Лінди, але навіщо Діма звернув увагу на його зображення, я ще не розумів.

— Коли примара напала на нас, — прошепотів він, — це був він. Ти ж пам’ятаєш, примара мінялася, друга особа дуже схожа на батька. Батька-вбивцю.

— Н-да, — тільки й зміг сказати я.

Ми подзвонили редактору і коротенько йому все розповіли. Влаштовувати нараду по телефону було незручно, тому домовилися, що приїдемо до Києва і на місці вирішимо, що робити далі. По спантеличеному голосу шефа я міг зробити один невтішний висновок: жодних думок в його розумній голові з приводу подальших дій не спостерігається. Наші з Дмитром голови були з ним солідарні. З’ясувати ми з’ясували, хоч і у загальних рисах, приблизну картину того, що відбувається, а що робити — це було велике питання. Взагалі-то ми були всього лише журналістами. Наша справа спостерігати і записувати, а не рятувати від чогось такого людство. Та й можливостей таких не було, якщо припустити, що подібне бажання у нас могло виникнути. Сумно, але, здається, ми потрапили в безвихідь. Офіційно заявити правоохоронним органам, чи персоналу клініки: «ось у вас тут мертва жінка в психіатричній клініці, і привиди на додачу — ціла родина, включаючи дитину, що не народилася, і яка тепер перетворює людей на різну гидоту», — ми не могли. У кращому випадку нас не зрозуміють, а в гіршому — замкнуть в цю ж клініку для з’ясування подробиць нашого стану. А в мене склалося стійке упередження проти психлікарень взагалі і цієї особливо. Залишався лише один вихід — вирішити проблему своїми силами, та так, щоб ніхто нічого не дізнався. Але чи захоче настільки влізати в цю справу шеф? Швидше за все, ні. Він звичайно хороший мужик, але, як я вже говорив, не рятувальник людства. А чи захочу я? Сам — однозначно ні! З мене досить. Швидше за все, ми просто спостерігатимемо за розвитком подій. Здалеку. У разі чого, втрутимося, якщо буде не дуже небезпечно, і все. Здається, я перегорів, пора знов у відпустку. Я зітхнув — в клініці залишалася Олена. Треба буде її попередити. Кар’єра кар’єрою, а життя дорожче.

Ми виїжджали за місто, був ранній ранок, попереду з’явився пост ДАІ. Вчора Віра прихильно запропонувала нам переночувати у неї, і ми пропозицію прийняли. Я підозрював, що прихильність її викликана небажанням залишатися самій в квартирі після всього того, що їй відкрилося, але для нас це не мало ніякого значення — їхати проти ночі до Києва не хотілося, а шукати готель було ліньки. Дмитро почав пригальмовувати — попереду зупинилися дві машини. Коли ми під’їхали, одна з машин вже встигла від’їхати. Попереду даїшник перевіряв документи у водія, ще один з автоматом стояв з протилежної сторони машини. Не подобався мені цей автоматник.

Попередня машина від’їхала, Дмитро спокійно під’їхав до даїшника і зупинився.

— Ваші права і техпаспорт, — вимовив даїшник і заглянув в салон.