Розділ «Тінь»

— Поки що сам, а там, може, Славка прихоплю.

— Зрозуміло, тоді, напевно, і ти зі мною зайди. Він у себе?

— У себе.

— Ану, у відпустку марш! — крикнув з свого місця Андрій. Він взагалі неохоче піднімався із стільця, з його то комплекцією. — На тобі живого місця немає.

— Почекає, — відмахнувся я, нервово посміхаючись.

— Катерино, ну, хоч ти скажи! — не вгамовувався Андрій.

Я схопив Дмитра за руку і майже силою поволік до кабінету шефа, не чекаючи поки Катерина придумає що сказати. Зачинивши за собою двері, я відчув полегшення. Сергій Іванович підняв свою лису голову і втупився у мене твердим поглядом, що не обіцяв нічого доброго.

— З’явився.

— Я хочу продовжити розслідування, — без зайвих слів заявив я.

— А у відпустку, значить, вже не хочеш?

— Не можу я сидіти й нічого не робити, поки тут Дмитро розгрібає все лайно.

— Ти бачив себе у дзеркалі? — поцікавився шеф.

Я підняв очі й витріщився на своє відображення в дзеркалі за спиною шефа. Запалі щоки, подряпана пика, темні круги навколо напівбожевільних очей. Добре, хоч поголився.

— Ну, то й що? — якомога впевненіше заявив я, дивлячись на нього. — Я хочу повернутися.

— А я не дозволяю, — твердо сказав Сергій Іванович.

— Але, це ж моє розслідування.

— Ну, і що? Поки не прийдеш до тями — жодних розслідувань. І не треба мені розповідати, що ця стаття для тебе дуже важлива.

Чесно кажучи, шеф тут повністю мав рацію, однак я не хотів цього визнавати. І якщо вже зовсім чесно, то я навіть сам не зовсім розумів, навіщо мені все це. Просто здавалося, що так треба, що саме я повинен все розплутати, що без мене нічого не вийде або вийде, але не так, як потрібно. Загалом, дурив сам себе, намагаючись хоч якось пояснити те, чому для мене так важливо розкрити таємницю Тіні. Здається, мене просто зациклило на Тіні.

— Не дозволите — я почну діяти самостійно, — погрозив я.

— Ми ж тебе так і не зводили до психіатра, — задумливо вимовив шеф, уважно мене розглядаючи. — А мабуть, треба.