Розділ «Тінь»

— Ні — я кажу те, що бачив, — це вже був голос Дмитра. — Саме так він і виглядав. Я сам відразу не повірив, що це він, але…

— Тільки-но говорив, що зрозумів все відразу, — глузливо уточнив Славко.

— По часу можна сказати відразу, а якщо по суб’єктивних відчуттях…

— Він виправдовується, — викривальним тоном сказала Катя. — Якби все було так, як він розповідає, то б не збивався.

— Так, щось тут нечисто, — підтримав Славко.

— Та нічого я не вигадую! Були б на моєму місці, я б ще на вас подивився. Ось у шефа запитайте, чи і йому не довіряєте?

— Гаразд, віримо, ми віримо, — донісся сварливий голос Андрія. — Тільки попрацювати дайте, у мене ж горить. Задовбали вже. Скільки можна обговорювати, це ж ваш колега, врешті-решт.

— А я нічого поганого не, кажу — відказав Дмитро. Що було — те і розповідаю. Тільки не говори, що самому не цікаво.

— Десятий раз одне і те ж.

— Не десятий, а… третій, — уточнив Дмитро. — Та я й не сам почав — це все вона.

— А що я? Я просто розібратися хочу: дурите ви мене чи ні.

Я не зміг протриматися й тижня. Як я мріяв про відпустку! Залягти на дивані, тупо дивитися телевізор, жерти, спати до обіду і ні про що не думати. Тупіти, одним словом. Все-таки заслужив. Перший день чесно тупів. Наступного дня прокинувся о третій годині… дня. Поїв, увімкнув телевізор і спробував розслабитися. І пішов же процес… та наступної ночі приснився сон. Нічого схожого на ті сни в клініці, зовсім несхоже, просто приснилася клініка, Тінь, ми розмовляли. На ранок сон вивітрився з голови, залишився лише слабкий осад. Цей осад дошкуляв мені весь день, розростаючись в голові з кожним часом. Я більше не міг розслабитися, просто думав про клініку, й нічого не міг з собою вдіяти. Вранці я пішов на роботу.

Я узявся за ручку і увійшов до кімнати. Розмови відразу припинилися, як обрізало.

— Привіт усім, — привітався я, охопивши одним поглядом відразу всіх і нікого окремо. Моєю метою був кабінет шефа — туди я швиденько попрямував, не бажаючи давати їм приводу розпитувати і співчувати. Ех, які ж вони стали чужі за цей короткий час! Всі, окрім Дмитрика. Наче не бачив їх цілий рік.

— Ти ж у відпустці, — вигукнув Дмитро й пішов назустріч з простягнутою рукою.

— У відпустці, — підтвердив я, відповідаючи на потиск.

— До шефа? — здогадався він.

— Так. Тему ти кінчаєш?

— Звичайно.

— Я мав на увазі, сам? — уточнив я, зрозумівши дурість свого питання.