Розділ «Тінь»

«Убий! Вони хочуть убити тебе — убий першим або помреш!»

— Ц-це… я-я-я-а, — викашлянув я насилу. Пістолет почав опускатися, але страх в очах залишився. Страх жертви.

Десь близько пролунав тупіт, а потім Дмитро прокричав:

— Ігоре! Ігоре, тримайся! Ти впізнаєш нас? Це ж ми.

Я хотів сказати «так», але вийшов всього лише рик. Хотілося їсти. Дмитро тим часом підбіг майже впритул і зупинився. Від нього пахло потом, який будив в мені мисливця. Я стояв і кріпився, намагався пригадати, як бути людиною, але в голові був лише звір. Запах Дмитра дратував. Він протягнув руку і перше, що підказав інстинкт — схопити її зубами. Я ледь стримався.

— Усе добре, — сказав Дмитро. — Ми зараз підемо звідси, і все буде добре. Ми — друзі. Пригадай, хто ти. Ти — Ігор. Думай.

Із машини вилізла Олена. На такій близькій відстані я навіть крізь запах духів міг насолодитися її справжнім запахом. Вона пахла набагато приємніше, ніж Дмитро. До очманіння приємно. Як же я хочу їсти.

— Ігоре, — мовила самка, — спробуй думати. Скажи, хто я. Ну, скажи.

Я насилу зрозумів, що вона хотіла від мене, але бажання говорити не було. Я просто дивився на її тіло, приховане одягом, відкриту шию, насолоджувався запахом. Вона зрозуміла, що говорити я не збираюся.

— Потрібно забрати його подалі звідси, — вимовив Дмитро — За лісом нічого не трапляється — мабуть там вже не діє влада цього місця, повинен же і він стати людиною.

Самка боязко підійшла ближче і простягнула руку, маючи намір доторкнутися до мене. Я не втримався і лизнув руку, самка вискнула і відстрибнула назад.

«Хапай!»

Я кинувся на неї, маючи намір схопити за руку і повалити на землю. І в останню мить стулив пащу, зціпив до болю зуби… ударившись об руку носом, зачепив її плечем, збивши з ніг і, торкнувшись лапами землі, відбіг на безпечну відстань, і зупинився, тремтячи всім тілом, боязко покосився на пістолет, затиснутий в руці одного з чоловіків. Пістолет знову був націлений на мене, але в очах людини була невпевненість.

— Усе нормально, — виставив вперед руки Дмитро і зробив крок назустріч мені. — Ти тільки тримайся. Ти — Ігор. Зараз ми разом підемо звідси.

Поза людини вселяла острах, але я не міг зрозуміти, хоче той на мене напасти чи ні. Із землі підвелась самка й боязко відступила. Страх. Як він збуджує! За спинами цих двох людей я помітив нерухому фігуру. Вона була практично невидима в темряві, складаючись з ще більшої темряви, але своїм загостреним зором, я міг виділити її. А ще очі — єдине ледь світле місце, на тлі чорноти. Він хотів, щоб я щось зробив.

«Убий їх», — спіймав я думку Тіні. І ці осмислені слова, насильно утовкмачені в мою голову, розбудили в мені майже згаслий розум. Я пригадав, хто я.

«Ні», — відповів я і, розвернувшись, побіг геть. На мене тисла чужа воля, але я біг далі. Відчував, що більше не можу, і все одно біг, вхопившись за єдину думку: я людина. Я біг, розтинаючи кущі, що боляче шмагали по тілу, але біль лише глушив те, що я не хотів, щоб вирвалося назовні. Біг, розуміючи, що найменша зміна може дати поштовх, і я втрачу те людське, що випадково прокинулося в мені. Біг, поки не почав спотикатися, тоді встав на дві лапи і побіг знову.

Ближче до ранку мене знайшли. Я розплющив очі, не розуміючи, як опинився в придорожній канаві весь покритий багнюкою, подряпаний. У руці я стискав опале листя, так сильно, немов від цього залежало моє життя. На мене дивився шеф, пістолет мирно лежав у його кишені.

Я підійшов до дверей нашого відділу і зупинився, прислухаючись до своїх відчуттів, а заразом і до того, що говорили колеги. Базікали вони, як завжди голосно і багато. Швидше за все, базікання йшло давно, і поточна тема піднімалася не вперше.

— Що ви мені нісенітниці розповідаєте, — обуреним голосом сказала Катерина. — Не міг він так сильно змінитися. Може, ви там всі понапивались чи обкурилися?