Розділ «Тінь»

— Ось і добре! Заткнися і не варнякай!

Я заткнувся. Час від часу мене відвідувала лікар, щоб перевірити мій стан, і кожного разу я вдавав, що мені гірше, ніж насправді. Час йшов, а шансу все не було. А потім мені раптом стало зовсім добре. Спочатку я вирішив, що просто пройшла дія препарату. До цього моменту нічого ненормального не відбувалося, і я навіть якось встиг заспокоїтися і, не те, що забув про Тінь та всіх його посіпак, просто деякий час про них не думав. Охоронець, що мирно сидів в кріслі біля дверей, ще більше умиротворював картину. Але, звичайно ж, ця ідилія не могла продовжуватися всю ніч.

На мене найшло непомітно і так само сильно, як тієї ночі, коли я вперше здолав своє перетворення. Тоді я був готовий до цього, чинив опір, а зараз навіть не відразу зрозумів, що відбувається. Просто спочатку стало легко і добре. Я лежав і насолоджувався, поступово входячи в стан отупіння, одночасно відчуваючи, як всі відчуття загострюються. Це мене і згубило. Коли я зрозумів, що перетворююся, то було вже пізно. Я лежав під ковдрою і повністю був прихований від очей охоронця. Той, як і раніше, читав свій журнал, зрідка кидаючи на мене неуважний погляд. Дедалі рідше і рідше. Напевно, вирішив, що пацієнт заснув. А я тим часом усією шкірою відчував, як обростаю шерстю, щелепи зводило судомою… я чинив опір, але єдине що міг — це зберігати залишки своєї свідомості, і не дати чомусь чужому і одночасно своєму, рідному, прорватися назовні й заволодіти мною цілком. Я відчував, що ця битва поки що на мою користь. Ось тільки я, як і раніше, продовжував змінюватися, й не міг цього зупинити.

«Припини чинити опір, змирися», — почув я в своїй голові.

«Йди до біса!» — подумки огризнувся я.

«Я в нього вже був, і ти це знаєш».

«Ось туди і повертайся!»

«Тільки з тобою», — пролунало в голові, і Тінь засміявся.

«Навіщо я тобі?»

«Дізнаєшся, коли треба».

«Я йду».

«Спробуй», — і знову сміх, цього разу зловтішний, ніби на щось натякає.

— Встань з крісла і відійди, — вимовив я хрипким голосом, не вилазячи з-під ковдри.

— Що-о?

— Я сказав… відій-ди від двер-рей!

Як же важко було говорити, думки плуталися, з кожною хвилиною мені ставало все важче будувати фрази. У глибині свідомості зріло щось тваринне, готове вирватися назовні, якщо лишень на мить відпустити контроль, але я здається ще тримався. Якщо зараз цей гівнюк почне качати права й підійде, щоб з’ясувати стосунки, я можу… не стриматися. Я вже зараз ледве стримуюся, щоб не накинутися на нього і не почати рвати зубами його плоть, упиваючись гарячою кров’ю… Стоп! Я ЛЮДИНА, біс би мене побрав!

— Я с-ськазав… віді-ійди-и від двере-ей! — загарчав я, поволі вилазячи з-під ковдри. Потрібно було робити все повільно, контролювати кожен крок, кожну думку. Тільки так, щоб не переступити межу, за якою мене вже не буде.

Охоронець так і не встав, застигнувши наче кам’яний стовп, з широко розплющеними очима. Рот його теж розтулився в німому питанні, але так і не вимовив ні звуку. Я мало не відчував, як поволі рухаються його думки, котрі знаходяться в шоковому стані, як він намагається зрозуміти, що відбувається, і не може. Ця повільність врятувала йому життя. Я кинувся геть до дверей, по дорозі збивши охоронця і, замість відчинити двері, просто вибив їх плечем, випавши в коридор. Потім побіг в хол, потім… у холі знаходилася лікар. Та, що лікувала мене від отруєння.

«Убий!» — промайнув в голові наказ.

Я розвернувся й побачив того, хто віддав цей наказ. Тінь стояв у мене за спиною в якихось п’яти метрах і, як мені здалося, напружено стежив за тим, що відбувається. Кров припливла до голови, і я мало не послухався, настільки це було правильним, так хотілося розірвати комусь горлянку. Жінка, нарешті, закричала, так голосно, що заклало вуха, що стали тепер неймовірно чутливими. Я кинувся на вулицю і побіг. Як же важко бігти на двох! Хотілося опуститися навкарачки і мчати як вітер, та що там вітер — швидше за вітер! Я біг на двох, не бажаючи здаватися навіть в такій дрібниці, і відчував, що він наздоганяє мене, тисне. Через огорожу перемахнув, майже її не помітивши, й опинився в лісі. Треба бігти до своїх, і я побіг. Впав, перечепившись об якусь гілляку, і більше не зміг встати, не зміг себе переламати, побіг далі на чотирьох. Ось і машина, в ній троє, Дмитро кудись відлучився, напевно, чергує біля огорожі. Запах духів Олени, дуже слабкий, я відчув з відстані тридцяти метрів. Ну, ось, я майже на волі. Чому у них такі круглі очі? Я підбігав все ближче і ближче, почав відчувати їх запах — запах здобичі, запах м’яса, запах страху. Сергій Іванович підняв руку, в якій був затиснутий пістолет.