Розділ «Тінь»

— А якщо не скажу, ти мене уб’єш, — вимовив я.

— Ти дуже здогадливий. І розчаровуєш мене. Які ще можуть бути вагання? Невже ти хочеш померти?

— Ні.

— Тоді скажи.

Вампір наблизив голову до мене, немов хотів краще розчути, губи його вискалилися, оголяючи ікла. Які ж вони великі! Я зважився.

— Ні.

Вампір загарчав і кинувся на мене, а я… на нього. Щось рвонуло шкіру на шиї, спалах болю обпалив мозок. Рука дуже поволі, плутаючись в складках одягу, проникає в кишеню і затискає ручку ножа. Вампір валить мене на підлогу, вмостившись зверху, його обличчя червоніє і тепер дуже віддалено нагадує людину по імені Валерій. Ікла, здається, стали ще більшими, збільшилися і інші зуби, і обличчя тепер нагадує морду скаженого пса, що вишкірився. Він опускається на мене з єдиною метою — вбити, розірвати зубами артерію на шиї і висмоктати з неї все життя. Я, нарешті, дістаю ніж. Тварюка навалюється на мене і завмирає, так і не припавши зубами до шиї удруге. У очах читається подив, і не дивно — мій ніж увійшов прямо між ребер. Як там пишуть в страшилках: часник, розп’яття, срібло і осиковий кіл? Нісенітниця! Звичайна кухонна сталь в серце, і жодний вампір такого не переживе. Тут я вчасно пригадав про те, що Валерій вже одержував кулю в плече, від якої дуже швидко відійшов, і різко скинувши приголомшену тварюку з себе, схопився на ноги, затискаючи в руці скривавлений ніж.

Потрібно було його добити, але моє виховання навіть зараз чинило цьому шалений опір. Адже двері були відчинені, можна було докінчити гада і, забравши у нього ключі, якщо він їх взагалі мав, забути про пігулки і піти прямо зараз. Але ні, я стояв, як телепень і дочекався. Вампір швидко схопився з підлоги і, залишаючи за собою криваві краплі крові, кинувся до дверей, й вискочив з палати. Тут і я опам’ятався і кинувся до все ще відкритих дверей. Двері почали зачинятися. Якби це відбувалося не так швидко, то можна було б послатися на протяг, а так довелося визнати, що вони зачиняються, бо їх хтось зачиняє. Я схопився за ручку дверей, намагаючись втримати, вона піддалася, а потім… я побачив у віконці Тінь, і відсахнувся. Замок клацнув, ніби грюкнуло віко труни. Але це було не так. Якийсь час я з острахом позирав у бік дверей, але Тінь так більше і не з’явився. Потім підвівся і почав крокувати по закривавленій кімнаті, намагаючись зібратися з думками. Я вбив або серйозно поранив вампіра, але вдень це буде вже не вампір, а пацієнт Валерій. Чим це обернеться для мене, я не знав. Залишалося сподіватися на те, що все саме по собі владнається, як було досі. У цьому я остаточно переконався тоді, коли помітив, що кров починає зникати, ніби випаровується. Через деякий час вона зникла зовсім, навіть на моєму ножі не залишилося ніяких слідів. Тінь подбав про все сам. Я не знав, що він може зробити з пораненим Валерієм, але був майже упевнений, що вранці ніхто й не заїкнеться про те, що з одним з пацієнтів щось трапилось. Врешті-решт, зник же той хлопчик-перевертень і нічого: здається, забули про нього і все.

Під ранок я прийняв пігулки.

А потім заснув і проспав без сновидінь до сніданку.

Власне спати мені зовсім і не хотілося. Пігулки зробили свою чорну справу і мене почало плющити. Здається медбрат, який приносив їжу, це помітив. Але, напевно, був зовсім не проти, щоб я помучився. Добре я їх встиг дістати, тільки ось легше від цього, ну, ніяк не ставало. Цей гад ще раз приходив, десь годину по тому, подивився на неторкану їжу, забрав посуд, помилувався моїм вкритим потом обличчя, гмикнув, як мені здалося, зловтішно й пішов. Нічого підозрілого в моїй кімнаті він не помітив. Я б теж не помітив. До ранку кров, щедро вилита на підлогу вампіром, повністю випарувалася, а інших слідів побоїща більше не було. Гірше було інше — не було жодних натяків на те, що з Валерієм трапилось лихо. На мою думку, він мав здохнути, але навколо була тиша. Ніхто не кричав, не кликав на допомогу і взагалі не було зовсім ніякої паніки, яка безумовно виникла б, якби в кімнаті Валерія лежало його мертве тіло. Чи навіть поранене. Що ж тут відбувається?

Здається, я таки об’ївся цих пігулок. Коли прийшли лікарі, щоб подивитися на мій стан — медбрат все ж таки доповів, що в підвалі загинається пацієнт — я встиг виблювати усе, що було в шлунку, мене сильно трусило, піднялася температура і, загалом, було дуже погано. Незабаром мене забрали. Ніж я залишив під матрацем, і при першому ж обшуку його без особливих труднощів знайдуть. Хотілося сподіватися, що влаштовувати його ніхто поки що не збирається. Мене відвели до лазарету.

Ставало все гірше і гірше. Я було вже почав жалкувати про те, що погодився на цей варіант, а потім пригадав Валерія і змирився. Все ж краще, ніж перспектива, яка мене очікувала. Навіть здохнути і то краще. Як же мені було зле! Спочатку ми планували зробити втечу вдень. Уночі що-небудь планувати було нереально. Але хтось нагорі очевидно вельми мене недолюблював. Мало того, що цілий день я валявся абсолютно ніякий, здатний хіба що тихенько стогнати в подушку в той рідкий час, коли не спав, так ще цілий день біля мене чергував охоронець. Цим отруєнням я, здається, нікого не обдурив. Лікарі спершу, коли доставили мене в лазарет, допитувалися, що я зжер, але швидко зрозуміли, що пацієнт нічого їм не скаже. Та навіть якби я хотів, не сказав би — назви я не знав. Один раз заходила Олена, ніби у справах, але нічим допомогти не могла. Подивилася на охоронця, сумно зітхнула — видно, мучило сумління — і пішла. До вечора мені стало краще. Промитий шлунок вимагав їжі, вечерю я проковтнув одним махом, навіть не виблював. Можна було йти, ось тільки охоронець… Разом з темрявою до мене навідалися злість і страх. Дивне поєднання відчуттів. Але наразі я був ще дуже слабкий, щоб здолати охоронця, й дуже добре це розумів. Так і лежав, зціпивши зуби і заховавши голову під ковдру. Чекав. Не знаю чого, просто свого шансу. Десь там за стіною сиділи в машині Сергій Іванович, Дмитро та Андрій. Чекали, коли я зможу вибратися. Можливо, з ними була і Олена. А я дивився з-під ковдри на чергового охоронця, що сидів в кріслі, читаючи якийсь чоловічий журнал, і чекав свого шансу, чекав… чекав… чекав. На вікнах були грати, тому виходити потрібно було через двері, потім по коридору в хол, а потім на вихід і бігти. Поки підніметься тривога, я встигну відірватися, а там машина — і свобода. А цей гад усе сидів і читав, без жодного натяку на сон. Ковтають вони щось, чи як? Окрім нас двох в лазареті нікого не було.

— Цікаве щось читаєш? — спробував зав’язати я бесіду.

— Угу, — промукав без ентузіазму охоронець.

— Даси мені, коли прочитаєш? Щось не спиться.

— Ні.

— Ну, що тобі шкода?

— Слухай, дурню! — злобно гаркнув охоронець. — Ти мені зовсім не подобаєшся, і розмовляти я з тобою бажання не маю! Не спиться — порахуй до ста, не допоможе до тисячі. А мене не чіпай. Зрозумів?!

— Зрозумів, що ж тут незрозумілого.