Розділ «Тінь»

— Це ще не все, — скривився Діма. — Ігор під час обшуку трохи перехвилювався, і його на всю ніч зашили в сорочку.

— От дурень, — прокоментував редактор.

— Подивився б я на вас, — заступився за товариша Андрій. — Це вам не на курорті відпочивати.

— Гаразд-гаразд, я все розумію, — підняв руки Сергій Іванович. — Прикро тільки. Що тепер будемо робити?

— А я все вже зробив, — похвалився Діма.

— Не зрозумів, — вимовив шеф.

— Пігулки, що залишилися, Олені віддав. У неї є непоганий шанс їх передати Ігорю, засуне в обід, наприклад. Кухня-то в них не закритий об’єкт.

Сергій Іванович важко подивився на Діму, в очах читалася суміш схвалення та осуду, як би це не здавалося несумісним. У Сергія Івановича взагалі було в запасі чимало промовистих поглядів.

— Ти розумієш, яка на тобі тепер відповідальність? — вимовив він. — Якщо з дівчиною що-небудь трапиться, вся провина ляже на тебе.

— Ну, не вся — вам теж залишиться. А що я мав робити?! Чекати, поки Ігоря не стане, і готувати місце на цвинтарі? У нас же самих руки зв’язані!

— Та знаю, просто хочу, щоб ти розумів всю відповідальність, — спокійно мовив Сергій Іванович.

— Спасибі, що зволили пояснити, а то я вже було, розслабився, — уїдливо відказав Діма.

Якби в мою палату (або камеру) зараз зайшов хтось з лікарів, то він би дуже здивувався. А причина, через яку пацієнт не спав, полягала в тому, що всю дозу транквілізаторів я благополучно виблював. До того ж перебував у надзвичайно збудженому стані, адже знову наставала ніч. Непроста ніч, втім, такими були практично всі ночі, проведені мною в клініці. Але ця була особливою. Почнемо з того, що сьогодні прийде Валерій, і мабуть буде мене вбивати. Тому що на його питання я відповім «ні». Мені доведеться убити його. Або померти. Померти буде дуже образливо, тому що після цієї ночі я сподівався розпрощатися з клінікою. Але ймовірність смерті була дуже великою. А ще я мав пігулки. Хтось, і, швидше за все, то була Олена, нафарширував ними булочки, які мені разом з рештою їжі подали на вечерю. Ех, якби це було в обід! Тоді б всього цього не було. Спершу я не звернув уваги на ці дві рятівні булочки, які відклав на потім, оскільки збирався підкріпитися після того, як звільню свій шлунок від непотрібних препаратів — цієї ночі мені не можна було спати, я хотів жити. А потім, коли я, нарешті, взявся за булочки, то з’ясувалося, що разом із смачним повидлом всередині знаходяться з десяток злиплих маленьких пігулок в кожній. Не треба бути провидцем, аби зрозуміти, що це за пігулки. Та було вже пізно. Настала ніч. І все-таки я мав шанс, і дуже сподівався на цей шансі. Напевно, у мене буде тільки одна спроба штрикнути його ножем, і від цієї думки мене просто лихоманило. Усього один удар, від якого залежало моє життя.

Коли годину потому замок моїх дверей м’яко клацнув, і двері відчинилися, пропускаючи вампіра, я знаходився вже в такому заведеному стані, що якби зараз зміряли рівень адреналіну в крові, то він виявився б рекордним. Ніж я заховав в кишеню штанів, права рука так і норовила схопити рятівне руків’я… Вампір зупинився посеред кімнати і, схрестивши руки на грудях, запитав:

— Тільки не кажи, що тобі треба ще подумати.

Я промовчав, боячись, що мій тремтячий голос лише розсмішить Валерія.

— Уже непогано, — зробив висновок Валерій. — Отже, рішення ти ухвалив. Може, я сам вгадаю? — Мабуть, у вампіра цієї ночі був гарний настрій. Він примружився й уважно подивився на мене. — Так, так. На обличчі явні ознаки надмірного збудження — це природно. Пам’ятаю, я теж першого разу дуже хвилювався, навіть спочатку вирішив, що остаточно звихнувся й думав про зовсім вже недостойні речі. Але, як бачиш, пройшло. Так що ж ти вирішив, ніяк не зрозумію. Моргнув би чи що.

Я слухняно моргнув, вампір скривився.

— Я не буквально. Гаразд, я звичайно здогадуюся, що нормальна людина при виборі жити або не жити вибере перше, але, як розумієш, від тебе потрібна не просто згода. — Вампір наблизився і всівся поряд, зліва від мене. Позиція для удару була не найперспективнішою. Давай витри соплі, зберися і скажи: «так, я згоден бути з вами, віддаю свою душу і тіло». Це набагато легше зробити, ніж тобі здається, повір мені. А потім все буде зроблено і без тебе. Кажи.

Щось застрягло у мене в горлі. Виявляється, від мене була потрібна навіть згода. Коли мене силоміць, не спитавши, перетворювали на перевертня, ніхто навіть не заїкнувся про згоду. Але я виявився дуже міцним, дуже непохитним, і не піддався. Тепер Тіні потрібна була моя згода і, швидше за все, ці слова, злетівши з моїх губ, будуть не просто словами, а… Чим? Угодою з дияволом? Або радше з його слугою?