Розділ «Тінь»

— Та пішов ти!

Це було останнє, що я почув від Васі. Після цих слів він так чкурнув, що у мене аж очі на лоба полізли. А здавався таким худим і немічним. Найнеприємніше сталося тоді, коли він добіг до ще одного перехрестя. До того моменту він встиг порядно відірватися, метрів на тридцять, але коли я повернув за ним, то все ж таки очікував його побачити, але Васі не було. Я пробіг ще декілька метрів за інерцією і зупинився. Зник мужик, немов розсмоктався! І чого він злякався, і чи злякався? На цей раз сон був зовсім вже дивним. Я думав, що нарешті щось дізнаюся, якщо тут взагалі є що дізнаватися. У всіх цих снах взагалі могло не бути жодного сенсу, адже я досі не розумів причин того, що відбувається. І ось результат. Нульовий.

І я знову на роздоріжжі. Довго ворожити, куди піти, я не збирався і вибрав той рукав, на який звернув, наздоганяючи Васю. Напрям як напрям, не гірший за інший. Йшов довго, мій внутрішній хронометр встиг за цей час збитись з ритму, а навколо зовсім нічого не відбувалося. Навіть не траплялось відгалужень цього рукава, просто якась довга кишка, якій не було краю. Втішало лише те, що світло, як і раніше, текло тунелем, і я запитував себе: чому цього світла не було в тій ділянці, де я з’явився? Можливо, не долинуло? Маячня якась.

Дрібний перестук за спиною.

— Я знаю, куди тобі йти, — пролунав за спиною якийсь неприємний скреготливий голос.

Я вмить обернувся і вирячився на абсолютно химерне створіння, яке незбагненним змогло непомітно наблизитися до мене. Скільки ж воно йшло за мною? Диво було явно не нашої природи: щось на кшталт мавпи, розміром з шимпанзе, покритої довгою, але надзвичайно рідкою, шерстю жовтого кольору. На деяких ділянках тіла шерсть була зовсім відсутня, ніби істота линяла. Голова, проте, виглядала більш інтелектуальною, ніж у наших молодших сусідів по еволюційній драбині, але разом з тим огидно. Істота мала великі очі, що в даний момент були напівзаплющені, немов невеликої кількості світла, що оточувало нас, було для нього забагато, досить великі загострені догори вуха, задертий дрібний ніс, як у кажана, великий рот і рожева шкіра. Крім того, позаду істоти метлявся хвіст з пензликом на кінці. Якесь пекельне створіння. Єдине, що мене втішало — це порівняно невеликі розміри істоти, яка до того ж була страшенно худою. Схоже, в тутешніх краях з їжею кепсько.

— Що ти сказав? — перепитав я.

— Я проведу тебе туди, куди тобі потрібно, — промовила істота.

— А ти, виходить, знаєш, куди мені треба. Я ось сам не знаю, а ти знаєш.

— Так і є — знаю.

— А просто сказати?

— Не можна.

— А якщо я наполягатиму?

— Можеш спробувати.

Рот істоти розтягнувся в бридкій усмішці, відкривши моєму погляду ряд гострих довгих зубів. Тут я почав сумніватися, що вибрав правильну лінію поведінки. Треба якось делікатніше, чи що.

— Ну, гаразд, — погодився я. — Припустимо, ти можеш мене провести туди, куди мені треба. Але спочатку скажи, що це за місце. Я маю на увазі, усе це: планету, пустелю над нами, цю штольню.

— Там тобі все пояснять.

— Знову не можна?

— Не можна.

— А хто не дозволяє?