Розділ «Тінь»

— Не тримай мене за дурня. Якщо йтимеш за мною — йди, не будеш — можеш сам шукати. Тільки я тобі не раджу — без провідника ти можеш блукати тут вічність.

Робити було нічого, довелося погоджуватися.

— Веди. Як тебе звати то?

— Номедя. Тримайся за мною і не звертай уваги на те, що оточує, наскільки б екзотичним тобі це не здавалося, Ігоре.

Від банального питання: звідки тобі відоме моє ім’я? — я зміг утриматися, лише гмикнув. Думаю, Номедя — що за ім’я таке нескладне — на нього і не відповів би. Довелося йти за цим виродком — пересувався він, до речі, дивною вихляючою ходою на задніх лапах, які закінчувалися копитцями, — і сподіватися, що його наміри не розходяться із словами. Надія була кволою, десь п’ятдесят на п’ятдесят, але кращого виходу я не бачив, довелося миритися і з таким розкладом.

Якось відразу уздовж нашого шляху почали часто траплятися всілякі повороти, відгалуження і перехрестя. Провідник часто повертав і незабаром я геть втратив орієнтацію. Мені здавалося, що ми рухаємося по абсолютно хаотичній траєкторії, повертаємо дуже часто на той шлях, що паралельний тому, по якому йшли тільки кілька хвилин тому. Пару разів на нашому шляху зустрічалися люди, але поговорити не вдавалося, провідник, побачивши їх, лише пришвидшував ходу, і доводилося з цим миритися. Миритися доводилося і з тим, що Номедя нічого не говорив, відповідаючи на всі мої спроби заговорити тільки фразами типу: «там тобі всі пояснять» або «не можна казати». Я швидко припинив спроби його розговорити і просто йшов слідом, розглядаючи те, що нас оточувало. Ми вийшли в щось подібне до великого приміщення з високою стелею, і тут мене обдало жаром. Не тому, що змінилася температура повітря, а тому, що я побачив. На стінах, прямо в них. тобто злившись з ними в найнеймовірніших поєднаннях висіли люди. Живі люди — дехто з них вельми активно ворушився. Їх голі тіла зливалися з каменем абсолютно фантастичним чином, залишаючи на волі більшу або меншу частину тіла. Я зупинився, поглинутий цим жахливим видовищем. Деякі з людей стогнали, деякі, здавалося, абсолютно спокійно спілкувалися з своїми сусідами, але всі без виключення обличчя носили відбиток страждання. Я подивився вгору — люди висіли навіть на стелі. Цим було дійсно нестерпно. На мій лоб крапнуло. Я витер рідину долонею і подивився на неї. Це була кров. Прямо наді мною висіла зовсім юна дівчина, камінь поглинув її ноги по стегна і одну долоню. Очі дівчини, наскільки я міг розглянути, були розплющені, але без зіниць. Вона була без свідомості, а може і мертва. Скільки людей можуть витримати ось так, догори ногами, до того моменту, поки тиск крові в голові не зробить свою справу, і кров не вирветься з судин?

— Що це? — запитав я, звертаючись до провідника, але обернувшись зрозумів, що його вже немає в залі.

У повітрі витали страх, страждання і приреченість. Це відчувалось навіть фізично. Це неймовірне поєднання відчуттів торкалося шкіри обличчя, поволі й підступно проникаючи всередину під черепну коробку, далі в мозок, просочуючи і отруюючи його. Це було жахливо. Я не витримав і побіг. Пробігаючи крізь вихід гроту, мене міцно схопила рука, настільки міцно, що я не зміг нормально вирватися і впав на підлогу. Добре, що за межами зали. Далі був коридор, такий же, як і раніше, я встав і побіг далі, й біг до тих пір, поки не наздогнав Номедю, що спокійно сидів на підлозі.

— Намилувався? — спокійно запитав Номедя.

— Що це було? — задихаючись, видихнув я.

— Ти сам бачив.

— Але чому?!

— Тому що хочуть спокутування. Мазохісти, напевно, — пояснив Номедя.

— Це що — Пекло?

Номедя мовчав. Чому, я не міг зрозуміти, але він мовчав, і я бачив по його очах, що більше він мені нічого не скаже. Невже я не помилився? А навіть якщо і так, то що? Невелика різниця, якщо все це все одно не більш ніж сон. Ну, може, і більше, ніж сон, але все одно сон. У цьому я встиг переконатися, і сумнівів у мене ніяких не виникало. Залишалися питання типу: чому все так, як є, а не так, як звичайно, — але це було вже не так важливо.

— А ти? — запитав я.

— А я не мазохіст, — просто сказав Номедя.

— Ясно, — відповів я, хоча ясного тут нічого не було.

Номедя мовчки розвернувся і пішов далі, мені довелося йти за ним. Коли ми проходили мимо чергового чоловіка, загорнутого в лахміття у закуті, я помітив у його погляді, спрямованому на мене, щось схоже на співчуття і попередження. Номедя люто зиркнув на чоловіка, і той квапливо відвернувся. Що саме хотів сказати мені його погляд, я звичайно не зрозумів, але раптом усвідомив, що занадто довірливо йду за своїм провідником. Далі я почав уважніше стежити за тим, куди ми йдемо, і що при цьому робить мій провідник. Напевно, якби він дійсно хоч раз зробив хоч би щось, що можна було розглядати, як дії спрямовані проти мене, то я б щось запідозрив і вжив би якихось заходів. Схопив би його за петельку, дав би в пику й, схопивши за горло, почав витрушувати з його червоної голови відомості, що цікавлять мене, але він просто йшов. Йшов до тих пір, поки ми не вийшли до наступного, досить великого, гроту. Тут я вперше за весь наш тривалий перехід побачив таких істот, як і сам Номедя. Не встиг я схаменутися, як вони закрили два проходи, через які можна було вибратися з гроту. Справа були ще два виходи, але грот перетинала, ділячи його на дві нерівномірні за площею частини, «річка», метрів п’ять-шість вширшки. Текла в ній рідина, що лише віддалено нагадувала воду, і тхнула вона вельми неприємно. Коли я зрозумів, що виходи надійно заблоковані і розклад явно мені не на користь — червоних було шестеро, враховуючи Номедю — то довелося вдатися до дипломатії.

— Я так розумію, ми досягли мети нашого шляху. Що ж, хочеться знати, що ви задумали.