Розділ «Тінь»

Не хотілося відпускати Дмитрика, але вдіяти я нічого не міг. І він пішов.

До обіду зі мною встигла поговорити Галина Леонідівна. Мучила мене питаннями про те, що трапилося тієї ночі, коли я напав на персонал. Десь години дві-три. Так нічого і не второпала, здається, образилася і пішла. Не встиг я перевести подих, як вона повернулася.

— Вставай з ліжка, — наказала вона, заходячи до кімнати разом з тим же плечистим молодцем-медбратом.

Я підкорився, передчуваючи щось неприємне, і воно справдилось. Молодець почав оглядати ліжко з явним наміром щось там знайти. Як вони дізналися, я навіть не міг собі уявити. Перед очима все поплило, я ще відчував слабкість, хоч і не таку сильну, як вранці. А потім охоронець знайшов пігулки.

— Як добре, що я про це подумала, — весело, і з усвідомленням своєї виняткової проникливості, сказала Галина. — Так, потрібно переглянути ці ваші зустрічі. Я зараз же повідомлю про це Тетяні Андріївні.

Тут би мені помовчати та, зробивши безневинні очі, здивовано розвести руками, але я не зміг. Звичайно, якщо взяти до уваги все те, що я пережив, то моя подальша поведінка не була такою вже дивною, але вони нічого не знали. І для обох мій вибух сказу, боюся, видався не більше і не менше, ніж черговим нападом божевілля. Я кинувся спочатку на Галину, що стояла ближче, збивши її з ніг просто своїм тілом, а далі, не зменшуючи швидкості, навалився на плечистого. Напевно, якби навіть я не був так знесилений кровопусканням, то мав би не дуже багато шансів з ним упоратися, а з цим шансів не залишалося зовсім. І в цьому я переконався відразу ж. Збити з ніг молодця я не зміг, зав’язалася коротка колотнеча, в результаті якої він мене повалив на підлогу і через мить я був повністю знерухомлений.

— Я принесу гамівну сорочку, — сказала лікарка, підводячись.

— І покличте ще кого-небудь, — попросив пихкаючи від натуги медбрат… а то я сам не впораюся. Занадто він буйний.

Настала ніч. Після того, як я поїв під наглядом вже іншого медпрацівника — трохи менш плечистого, ніж той, що сповив мене вранці — мене знову загорнули, немов мумію, в міцну добротну сорочку. Як пояснили, для моєї ж безпеки. Уночі я міг себе поранити, зазнавши чергового нападу люті, а поряд могло нікого не виявитися. Ось тільки одного вони не врахували: після вампіра у мене не вистачить сил для того, що б заподіяти собі хоч якусь шкоду. Це в кращому разі, в гіршому ж від мене залишиться лише шкірка. У власне везіння, чи невразливість, я вже не вірив, як колись, не дивлячись на те, що встиг якимось дивом уникнути загибелі кілька разів. Тут я задумався і підрахував, скільки ж разів насправді стояв на краю могили, але так і не зробив останнього до неї кроку. Виходило, що п’ять разів я мав всі шанси потрапити туди, куди ніхто з власної волі потрапляти не хоче, але у той чи інший спосіб уникав загибелі. Дивно. Ніби щось або хтось мене захищає. Звичайно, кожен випадок мого порятунку можна було пояснити і цілком раціональними фактами, але п’ять разів… Це наводило на певні роздуми, або, коли точніше, на невизначені, оскільки пояснити все це я поки був не в змозі. Можливо, цієї ночі моя везучість скінчиться. Якщо вампір Валерій відвідає мене, то чинити опір я просто не зможу. Спочатку я вирішив спробувати звільнитися від пут: посовався на ліжку, намагаючись витягнути руки з рукавів або хоч би ослабити натягнення, потім намагався протерти тканину об стіну і кути ліжка, — все марно. Може, за два-три дні я б і досяг успіху, але у мене були лише лічені години, і я покинув цю марну справу. Довелося змиритися, і не можу сказати, що, врешті-решт, в цьому не досяг успіху. Принаймні, коли до кімнати зайшов Валерій, то я зміг навіть кволо посміхнутися… хоча при цьому тремтів, як двигун на холостих оборотах. Валерій виглядав так само, як минулої ночі: бліда, навіть синюшна шкіра, жовтуваті очі, що палають від «невтамованого голоду», відкопилена від верхніх ікол губа. Яка ж сила могла це зробити зі звичайною, загалом, людиною? Це було незбагненно, це було нереально, якби я не бачив цього на власні очі. І хоча я знаходився в психіатричній клініці, й усвідомлював те, що останнім часом моє психічне здоров’я встигло помітно похитнутися, але своїм очам і відчуттям цілком довіряв. Можливо, не так беззастережно, як колись, але все таки достатньо, щоб зрозуміти, що я абсолютно нічого не розумію.

— Привіт, Валерію, — тихо, контролюючи голос, щоб не затремтів, привітався я.

— Доброї ночі, — ввічливо, з сарказмом, відгукнувся він, зупинившись у мене в ногах.

Мої ноги хоч і не були зв’язані, але одна з них, права, була прив’язана до ніжки ліжка. Знову ж таки для моєї власної безпеки. Ну, наприклад, я міг спробувати втопитися в туалеті, або розбити голову, розбігшись від однієї стіни до іншої. А щодо іншого — я в абсолютній безпеці.

— Прийшов поговорити? — поцікавився я з не меншим сарказмом. — Як я тебе розумію! Цілими днями сидиш тут в підвалі, розваг ніяких, навіть до парку прогулятися і то не можна. Не те, що нагорі. Там цілком інше життя. Але що я тобі розповідаю, адже ти і сам там буваєш. Правда, тільки ночами. Це мені не зовсім зрозуміло, адже вдень набагато цікавіше. І взагалі, може, розповіси, як тобі вдається виходити. Я теж не проти. Як бачиш, ми тепер з тобою, образно кажучи, в одному човні, так що повинні допомагати один одному. Що скажеш?

— Нічого.

— Це чому ж? — я навіть трохи сторопів. Що ж я дарма стараюся? — Раз прийшов, то давай поговоримо. Давай відверто, а? — Валерій нічого не відповів, так і стояв, коло ліжка, нерозуміюче дивлячись на мене. Ніби не вирішив ще, що зі мною робити. Або взагалі не знає, навіщо сюди прийшов. Якщо так, то гріх не скористатися ситуацією, все одно іншого варіанту у мене немає. — Я знаю, що в клініці відбувається щось, про що я не повинен знати. І знаю, що ти теж знаєш про те, що я це знаю. Я не приховую, що приїхав сюди саме для того, щоб зрозуміти, що тут відбувається. Я достатньо відвертий?

— Не знаю.

— Тебе прислав… він? Ну, я маю на увазі. Я його називаю Тінь. Він хоче зупинити мене?

— Ти сам не знаєш, наскільки дурний! — Ого — навіть емоції пішли! — Якби ти не чинив опору, якби підкорявся, то отримав би все, про що тільки може мріяти нормальна людина.

— Кому підкорявся? — тут же запитав я.

— Ти сам знаєш. Називай його, як і раніше, Тінь.