Розділ «Тінь»

— А ти сам знаєш, хто він насправді?

— Заткни пельку! — гаркнув вампір, і я поспішив заткнутися. — Я намагаюся пояснити, від чого ти відмовився, а ти… Загалом, багато знатимеш — не довго проживеш. Адже ти один раз вже перетворився, став вільним, то чому ж дотепер не з нами?

— Напевно, не зрозумів, що трапилося. — Хотілося запитати: з ким «з вами», але не ризикнув. Вампір був явно на грані, і не треба було його дарма дратувати. — Напевно, злякався.

— Злякався, — передражнив Валерій. — Що ти за мужик такий?

Питання було явно риторичне, і я не став відповідати.

— Він наблизив тебе, — продовжив Валерій, — показав, як може виглядати світ з іншого, незрівнянно кращого боку, а ти взяв і зрадив його. Усіх нас зрадив!

— Вибач, так вийшло.

— Тьху, дурень. Навіть вбивати тебе нецікаво.

— Може, ти поясниш мені, тоді я краще розумітиму і…

— Ні! Або ти прийдеш сам, або ти помреш. Ця єдина умова, і лише тобі вибирати. У тебе буде шанс вибрати. Напевно. І знай: у тебе більше немає варіантів: або смерть, або з нами. Третього не дано.

— У мене є час обміркувати?

— Він ще хоче подумати, — навіть скривився Валерій. — Ти все-таки рідкісний дурень. Тобі вибирати між смертю і життям, причому набагато повноціннішим, ніж зараз, а ти не можеш вирішити, що обрати. Я навіть не знаю, як це можна назвати. Краще б ти здох раніше.

— Та все ж?

— У тебе буде шанс. Невеликий, але буде, і буде час подумати, скористуватися ним чи ні.

— Спасибі.

Вампір лише фиркнув. А потім раптом невловимо швидким рухом опинився поряд зі мною, так, що наші носи трохи не стикнулися. Я зіщулився, як міг, і перестав дихати, втупившись в його божевільні нелюдські очі. Здається, мені все-таки не поталанило.

— Ти слабак, — дихнув він прямо мені в обличчя гарячим диханням. — І ти помреш. Тому, що ти слабак. Я вип’ю твою кров, всю до останньої краплі, а разом з нею і твою душу, твою дріб’язкову слабку душу. Думай.

А потім він залишив мене. Зачинив за собою двері моєї кімнати — навіть не можу уявити, яким чином, я почув лише як клацнуло — і пішов. Я знову почав дихати. Знову мені пощастило. Хоч і не надовго, всього лише на час, але як я радів. І водночас ні, тому що, якби він убив мене, то все це припинилося, а так я знову живу, і знову чекаю смерті. Але все таки поки живу, є надія. Не на щасливий випадок, це було б занадто для одного життя, а на друзів. Тепер у них є шанс мене витягнути. Вони просто зобов’язані це зробити, особливо шеф, завдяки якому я й опинився тут. Нічого не хочу слухати про те, що він не винен, що це випадковість. Я не винен, а всі інші винні! Я заслужив право так думати, і нічого не хочу слухати.

Цікаво, цього разу я з’явився не в пустелі, а в якійсь могилі. Наді мною як і раніше було все те ж яскраво-червоне небо, але я лежав в ямі. Спочатку мені здалося, що це могила, але, роздивившись, я зрозумів, що стінки дуже неправильної форми для могили, та й дуже вона велика. А потім я помітив цю нору. До мене нарешті дійшло, що я з’явився в цьому світі саме там, де закінчив подорож минулого разу. Я провалився і тепер опинився під пустелею, присипаний землею, піском і каменями. Нічого не боліло, і це було єдиним приємним фактом чергового сну. Якісь неправильні ці сни. Таке не повинно снитися, адже я не приймав наркотиків або інших препаратів, які могли викликати такі галюцинації. Першого разу згоден — таке могло трапитися. Тоді мене здорово накачали, а другий раз, і тепер… щось не клеїться все це з логікою. Я встав, недбало обтрусився і подивився вгору. Може, я і зміг би вибратися нагору, якби не було іншого виходу. До верхнього краю ями було метрів зо три, не більше, і хоча стінки були майже прямовисними і сипкими, думаю, я зміг би руками зробити сходинки і вибратися з ями. Але навіщо? Що я робитиму знову в пустелі? Я розвернувся і швидко знайшов ту нору, яку бачив, коли тільки-но прокинувся. Виглядала вона не дуже, але той мужик, що впав до ями переді мною, врешті-решт, кудись подівся. Разом зі своїм хрестом. Знову невдача. Ну, й чорт зі всім, це мій сон, і все повинно бути так, як мені треба.

Дірка в землі, що притулилася між стіною ями і дном, була невеликого діаметру, якраз, щоб можна було пролізти людині. Я став на коліна і просунув голову всередину темної дірки, з якої до того ж тхнуло чимось нудотним, залишаючи в роті неприємний присмак, ніби з’їв щось несвіже. Опущена в нору рука наткнулася на стіни короткого тунелю, який різко вигинався вниз, у порожнечу. Як я не пробував, але дістати рукою нижче я не зміг. Тоді я виліз назовні, підібрав камінь більше і кинув в нору. Камінь швидко досяг дна, глухо ударившись об щось тверде. За моїм припущенням виходило, що глибина зовсім невелика — метрів два-три. Це було ще нічого. Залишалося відкритим лише питання: чи буде там внизу прохід куди-небудь, або, спустившись, я опинюся в пастці? Було нелегко зважитися, та я це зробив. Відкинув логіку й страх, і з думкою, що все це все одно не більше, ніж божевільний сон, який рано чи пізно скінчиться, як раніше закінчувалися ці дивні сни, ногами вперед поліз в дірку. Невелике падіння з обдиранням шкіри об гострі камені стінок нори завершилося, ледве почавшись, навіть серце не встигло як слід прихопити. Я вдарився ногами об тверду поверхню, не втримався і впав, спиною та потилицею приклавшись об ту стіну, що знаходилася поряд. Коли опам’ятався — який же це паскудний натуральний сон — то перше, що побачив — це світло. Дуже слабке, але помітне завдяки тому, що в довкола мене було зовсім темно. Виходило воно лише з одного боку, тому я не став сушити голову й відразу пішов на нього, тримаючись стіни ліворуч. Ця не то печера, не то шахта, була видовбана в якійсь пористій твердій породі. Я йшов і йшов вперед. Світла ставало дедалі більше, й незабаром я вже міг побачити, де опинився. Я знаходився в катакомбах, або в покинутій шахті, але швидше в катакомбах, оскільки абсолютно не уявляв, що тут можна здобувати. Не цей же крихкий камінь, в якому й були видовбані катакомби. Світло виходило звідусіль і водночас нізвідки. Немов воно було газом, який просто плив тунелем мені назустріч. У будь-якому випадку, джерел я не бачив. І ще це світло, немов підтверджуючи мою теорію, було неоднорідним. Десь ставало світлішим, але варто було трохи пройти і знову темніло. Жодної закономірності. Світла навіть в найбільш освітлених місцях було замало, хоч і достатньо для того, щоб нормально контролювати ситуацію і орієнтуватися. Повсюди витав цей дивний запах тліну, але я майже не помічав його, швидко звикнувши.