Розділ «Тінь»

— Ти вже здогадуєшся, де знаходишся, — почав Номедя, він стояв ближче за всіх до мене. — Ти здогадуєшся правильно. А зараз ми зробимо так, щоб ти тут і залишився.

— Мені здається, я не ваш клієнт, та й рано мені. — Голос почав тремтіти, хоч я намагався не хвилюватися. — Може, обговоримо цей момент?

Червоні дружно розсміялися, але мені від цього легше не стало. Навіть навпаки, їх мерзотні усмішки і хижі погляди викликали в моїй уяві найгірші перспективи, жахливі муки та випробування, що чекали на мене. Звичайно ж, це була лише моя обмежена в цьому плані уява, натомість реальність могла виявитись набагато жахливішою. Краєм ока я помітив рух справа і різко повернув голову. На тому боці стояла людська істота. У цьому не було б нічого позитивного, якби в істоті я не впізнав Лінду. Так, по той бік «річки» стояла Лінда! Причому виглядала вона не нещасною обідранкою, як решта людей, зустрінутих мною дотепер, а цілком нормально. А червоні немов би й не помітили її, хоча за логікою мали б простежити за моїм поглядом. І вони простежили, згодом, але… не звернули на дівчину жодної уваги. Знизавши плечима, немов її там і не було, Номедя поволі пішов у мій бік. Що ж він мав намір зробити, я так і не дізнався, тому що кинувся до річки і, встигнувши добре розігнатись, стрибнув. Колись в школі я, пам’ятаю, стрибав, здається, на три метри, в університеті близько чотирьох, тепер я стрибнув навіть далі, але цього виявилося недостатньо. Я вмить занурився з головою в каламутну і густу речовину, немов кисіль, не діставши до протилежного берега руками, зовсім трохи. А «річка» виявилася глибокою і… теплою, ніби живою. Було таке відчуття, ніби я занурився у стравохід або у судину з кров’ю якоїсь величезної істоти. Свідомість відразу ж охопила паніка, але чиїсь руки схопили мої і зупинили від подальшого занурення. Я стис чужі долоні з такою силою, що мабуть це було не дуже приємно моєму рятівнику. А точніше — рятівниці. З рідини я вилазив поволі. Вона обволікала тіло, чіпляючись за все, що тільки могла, і намагалась засмоктати в себе. Коли моя голова опинилася над поверхнею, я спробував розплющити очі, але таким же чином можна було б розплющити очі в каструлі киселю — праве око я ще зміг розліпити, але тільки для того, щоб відчути всю красу попадання рідини в око, й заплющити знову. Проте, які сильні руки у Лінди! Вона витягнула мене досить швидко, хоча я пам’ятав, що дівчина була тендітною і не могла мати таку силу. Що тут скажеш — сон, а в ньому свої закони і порядки. Такі думки додали мені небагато хоробрості. Опинившись на твердій поверхні, я, стоячи на колінах, почав посилено очищати лице й, особливо, очі від смердючого слизу. Коли я протер їх настільки, щоб розплющити, то збагнув, що поряд вже немає нікого. На іншому березі, як і раніше, знаходилися червоні, але повторювати мій відчайдушний стрибок вони, видно, не збиралися, а на цьому боці я залишився сам. От лайно! А я ж міг поставити їй стільки питань. Тепер знову невідомість, знову кудись йти, когось шукати. Може стрибнути назад в рідину і, задихнувшись, прокинутися, як це вже було в минулі рази? Ні, ні за що! Краще вже розбити голову об стіну. Але і цього робити поки що не хотілося — відчай ще не настільки заволодів моєю свідомістю, щоб зуміти пересилити інстинкт самозбереження. І я, обтрусившись як зміг, пішов далі. На відміну від всіх пройдених мною тунелів цей був набагато менший. За шириною такий, що ледве розминулися б дві людини середньої статури, а до стелі можна було дотягнутися рукою. З іншого боку тунель нічим не відрізнявся від інших, так що особливого вибору не було. Настрій став ще паскуднішим: одяг неприємно липнув до тіла, від підсихаючого слизу несло, як від відра з помиями, а вузький тунель пробуджував у свідомості клаустрофобію. Що я взагалі роблю? Якийсь тунель, червоні виродки, що вельми нагадують бісів, та й уся ця пекельна обстановка — це сон шизофреніка, а не нормальної людини. Напевно, моя майбутня відпустка (сподіваюсь, я її дочекаюся) не обмежиться лише просиджуванням за телевізором, комп’ютерними іграми і походами по бабах, швидше за все до цього списку доведеться додати відвідини психіатра. Врешті-решт, у Сергія Івановича є знайомий психіатр, який зліпив для мене діагноз, щоб запхати до цієї клініки. А Сергій Іванович переді мною у величезному боргу.

От лайно! Я пройшов тунелем від сили метрів п’ятсот, і ось він закінчився. Попереду було… що саме там було, я зміг роздивитись тільки коли підійшов до самого краю. Інстинкт і негативний попередній досвід (не знаю, хто з них перший) примусили мене спершу відскочити. Лише, коли я ліг на живіт, то зміг підповзти до краю. Переді мною був величезний грот з чорним озером посередині, над яким здіймалася пара, і де, наскільки я міг роздивитися, плавало кілька людських тіл, що звивалися в корчах. Без жодного звуку. Грот розташовувався метрів на три нижче від рівня тунелю, в якому знаходився я, а зверху нависали величезні сталактити, яких я тут більше ніде не зустрічав. І все це було залито червонуватим світлом — краса, та і годі. Але не сталактити й озеро з людьми, що корчились в німому мовчанні, привернули мою увагу й змусили відскочити, а дві інші постаті, що були так близько до мене, що я навіть міг чути їхню розмову. Причому одна постать могла викликати лише співчуття — це був безногий чоловік, що лежав на долівці, піднявши лише голову і плечі, спираючись на руки; а інша — страх, і це було щонайменше дуже дивно, оскільки другим був хлопчак років тринадцяти. Одягнений він був в сірий двобортний костюм: такі звичайно носять у школі.

— Що я маю зробити, щоб це заслужити? — запитав безногий, дивлячись на неправильного хлопчика собачими очима. За допомогою рук він трохи підповз до хлопчака, залишивши на підлозі грота дві розмазані криваві смуги. — Мені потрібне це. Я зроблю все, що ти захочеш. Повір, ти не розчаруєшся в мені.

— Тобто, я повинен тобі повірити? — з іронією в голосі вимовив хлопчак.

— Ну, ти ж знаєш, що я зроблю все, що зможу. — Безногий ще трошки підповз до хлопця і спробував лизнути його ногу. Хлопчак якось беззлобно вдарив чоловіка цією ногою, і той, вискнувши, немов скривджений собака, відскочив. — Я все зроблю, усе, усе!

— Я знаю.

— Можу я принаймні сподіватися?…

— Сподіватися ти можеш завжди, — усміхнувся хлопчак. Що ж, може, ти щось і зробиш.

— Усе, що захочеш, Повелителю.

— У будь-якому випадку, трошки мене розважиш. Ти отримаєш те, що хочеш.

— А що я маю для тебе зробити? — Чоловік аж засяяв. Спробував стати при цьому на неіснуючі ноги, сперся на кукси, що кровоточили, зморщився від болю, і знову ліг на живіт, як і раніше не зводячи відданих очей з хлопчиська.

— Не турбуйся, своє я завжди візьму.

— Я не сумніваюся, Повелителю. У вас я ніколи…

— Заткнися, — різко обірвав його хлопчик.

Якийсь час, вони обидва не рухалися. Безногий лежав, опустивши очі до підлоги, хлопчак застиглим поглядом дивився в порожнечу, ніби прислухаючись до чогось. Мені навіть здалося, що він якось відчув мою присутність, хоча навіть не дивився у мій бік. Потім знову повернувся до безногого, і я зітхнув спокійніше.

— Тоді не втрачатимемо часу, я повертаю тебе зараз же. Що скажеш?

— Я… це… я радий, Повелителю. Я дуже радий, і дуже вдячний. Ваша щедрість не знає меж, ваша мудрість…

— Який же ти все-таки тупий, — відмахнувся хлопчак. Повертайся.