Розділ «Тінь»

— Ну, що полегшало? Я ж казав, треба лівою.

Я закричав і спробував витягнути руку з голови, але замість того, щоб вийти, рука просто відламалася в лікті, і я з жахом втупився на куксу. Болю не було. Другий шматок руки, як і раніше, стирчав в голові хлопчака. А потім той шматок почав сіріти і обсипатися пилом, залишаючи після себе лише порожню дірку в голові, з якої тут же хлинула кров. Ситуація була настільки безглуздою, що я навіть перестав кричати.

— Ти б подивився на себе в дзеркало, — порадив хлопчак, кров при цьому затікала навіть у його рот. — Паскудно виглядаєш.

Швидше за все, так воно і було, але заглядати в дзеркало мені зовсім не хотілося. Моя ліва, тепер вже кукса, теж почала сіріти. Процес почався з самого кінчика і швидко почав розповсюджуватися вгору до плеча. Коли я посірів повністю, то кукса вже обсипалася пилом. Я відчував, як розпадаюся. Без болю, хоча біль не зробив би цей процес страшнішим. Згодом мої ноги переламалися, тіло впало на підлогу і розбилося на великі шматки. Я знаходився в свідомості до тих пір, поки не перетворився на пил, і лише потім свідомість затьмарилась, але раптом спалахнула знову.

…літак горить. Кабіна в диму, він заважає мені бачити куди я лечу, але це вже не має значення. Я над ворожою територією, і до бази не дотягну при будь-якому розкладі. Жахливо болить права рука, хоча куля зачепила її лише по дотичній. Напевно, це від страху. Доведеться стрибати, але я навіть не знаю з якої висоти, а стрибати в невідомість страшно. Ще страшніше вмирати, отже, доведеться таки стрибати, сподіваючись на диво. Двигун винищувача ще працює, але це не надовго — без масла його заклинить в лічені секунди. Тому потрібно поспішати. Та ще цей їдкий дим, що роз’їдає очі. Тепер я взагалі нічого не бачу, тому що не можу розплющити очі. Скоро не зможу і дихати. Рука навпомацки знаходить замок, тіло ще не впало в паніку і діє на автоматі. Це —добре. Двигун чхнув один раз, другий, і замовк. Повисла тиша, яка порушувалася лише свистом вітру. Ніс літака відразу ж почав хилитися вниз — швидкість і до цього була ніякою. Тепер потрібно діяти гранично швидко, але без паніки. Замок клацає, і в щілину, що утворилася, тут же зі свистом влітає свіже холодне повітря. Як добре! Але потрібно діяти. Я намацую за сидінням мішок з парашутом… ніс літака нахиляється з кожною секундою дедалі більше, а я просто фізично відчуваю, як зменшується з кожним градусом мій нещасний шанс вижити. Швидко і абияк закріплюю мішок за спиною і, штовхнувши важкий шматок скла над головою, роблю сильний рух вгору і убік, й опиняюся в невагомості. Якийсь час я безладно кружляю в повітрі, намагаючись розгледіти очима, котрі в цей час безбожно сльозяться, землю. Інстинкт підказує, що парашут розкривати зараз небезпечно, потрібно дочекатися, поки я стабілізуюся в повітрі. І я чекаю, затиснувши в кулаці кільце. Лунає вибух, я чую його навіть крізь свист вітру, але не роблю жодних висновків, і одночасно мені вдається побачити землю… як вона близько! Я смикаю за кільце, не чекаючи, поки прийму нормальне положення, сподіваючись, що ще не пізно. Так сподівається божевільний, тому що вже занадто пізно. У мене невеликий досвід стрибків, це зрозуміло навіть мені. Парашут з шумом виходить з мішка, дуже поволі, ніби неохоче. І я заспокоююся.

«Пробач, мамо, пробач, Людмило — я не повернуся».

Коли лямки парашута смикають мене за плечі, до поверхні Землі залишається метрів три. Удар. Темрява.

…м’ясо ще не достатньо просмажилося, і я підкидаю до вогню товсту гілляку, спостерігаючи, як пелюстки полум’я поволі і боязко починають його облизувати. Іноді мені здається, що вогонь живий. Його звички деколи такі схожі з людськими. Коли гілляка займається, я повільно встаю, відчуваючи біль в попереку, і йду до виходу з печери, щоб помочитися. Я хоч і старий, але ще поважаю себе, не роблю в житлі відхоже місце. Коли повертаюся і сідаю на колишнє місце перед багаттям, спостерігаючи, як м’ясо покривається зажаристою скориночкою, у пам’яті спливають приємні спогади про молодість. Так, колись я був сильним воїном. Таким сильним, що переміг старого вождя, який був ще в самому соку, і став вождем сам. Кілька разів я бився з суперниками на моє місце, і довгих двадцять зим мені вдавалося перемогти і поласувати їх серцями. Напевно, я був найстарішим вождем в околиці. Але і мій час повинен був колись закінчитися, хоча, якби не цей біль в спині, я, напевно, переміг би того молодика. Минув рік, а я пам’ятаю ту останню битву. Я майже переміг його, був упевнений в цьому, яким би це комусь не здавалося неймовірним, але в спині стрельнуло, і я опинився розпростертим на землі, а наді мною навис претендент з ножем. Напевно, він зрозумів, чим зобов’язаний своїй перемозі, а може, просто поважав мене як вождя, тому не вбив, як того вимушували правила поєдинку і не з’їв мого серця. І ніхто не насмілився суперечити новому вождю в його праві розпоряджатися моїм життям. А може, не захотіли — я був гарним вождем. Деякі ще пам’ятали попереднього, а ті, хто не пам’ятав, чули це від старших. Мені довелося піти. Важко бути старим і самотнім, але якось даю собі раду. Знайшов цю покинуту печеру і з тих пір живу тут. Чи довго?

Перед тим, як я побачив його, відчув запах. Навіть крізь пахощі диму і смаженого м’яса. А потім в отворі печери з’явилася кудлата морда величезного ведмедя. Спочатку я сподівався, що він просто не зможе пролізти в порівняно невеликий отвір печери, або злякається вогню і не піде далі. Марно. Він тільки недавно виліз з барлоги, де зимував, і тепер голод штовхав його на таке, чого старий ведмідь не зробив би влітку чи восени. Я відступив до самого кінця невеликої печери і підняв спис, що там валявся, зі звичайним кам’яним накінечником. Навряд чи він мені сильно допоможе, але просто так здатися я не міг. Серце шалено калатало, а я все міцніше стискав в руках списа, спостерігаючи, як бура смерть поволі наближається до мене. Ведмідь наступив на багаття, і заревів від болю, розкидаючи догоряючі вуглини. Мене майже оглушило, по шкірі пробігли мурашки, волосся стало сторчма не лише на голові, а в печері повисло смердюче ведмедяче дихання. А потім він кинувся на мене. Коли величезні щелепи стулилися на моєму плечі, я ще встиг зрозуміти, що зміг насадити його на списа. Все-таки я й досі був гарним воїном.

…коли я побачив їх, то зрозумів, що розвідка спрацювала украй погано. Перед нами повинна була бути якась жменька сарацинів, а не дві сотні як мінімум. Думка про підкріплення згасла так само швидко, як і з’явилася. Швидше за все, доведеться битися тією сотнею, що є. Я подивився на командира й побачив на його обличчі тільки рішучість. І якого біса я взагалі пішов під його знамено? Звичайно, він був хоробрим лицарем, але скільки таких хоробрих і завзятих було ще, а мене понесло до найпобожнішого. Під час минулого набігу на табір сарацинів, ми навіть не змогли нормально відпочити і розважитися з дівчатами. Він наказав убити всіх. Навіть дітей і людей похилого віку, не кажучи вже про дівчат та дорослих чоловіків. А ми, до речі, вже два роки вештаємося пустелею. Останній раз я зміг задовольнити свою плоть десь півроку тому, якраз перед тим, як податися під знамена сера Томаса. Гаразд, про плотське потім, зараз треба думати про те, як вижити.

Щось мені підказувало, що на цей раз буде непереливки, й чимало родин не дочекаються своїх молодших синів. Перед нами у звичайному своєму безладному строю стояли вершники на конях і верблюдах. Причому верблюдів було більше, а я ще пам’ятав, настільки небезпечним може бути вершник на верблюді. Погано, геть погано.

— Лицарі! — заревів басом сер Томас і підняв меч над головою. — В ім’я Господа нашого і з благословення Його, вперед!

І першим помчав в наступ на сарацинів. Іншим, як завжди, довелося його наздоганяти, щоб не показати себе боягузами. Колись він нас всіх заведе до пекла.

Я врізався в розріджений стрій на величезній швидкості і відразу ж розрубав шию якомусь коневі. Брудно, звичайно, але нічого виродкам ховатися за тварину. У животі різко кольнуло. Кінь мій продовжував бігти, а я раптом почав слабнути; навіть утриматися на скакуні було тепер важко. Коли я опустив голову, то побачив руків’я, що стирчало між пластин. Таки обдурив падлюка. На землю я упав ще при пам’яті й майже втратив її, ударившись всією масою заліза об ґрунт. Ще якийсь час міг спостерігати, як б’ються два загони, але вже не міг зрозуміти чому… а потім я заснув…

Великий вдих і легені наповнилися палючим повітрям. Було страшно, тому що я не відчував власного тіла. Лише жар. Я часто й глибоко почав дихати, відчуваючи, як кров наповнюється киснем. У голові панував повний хаос, що залишився після сну, але він помалу поступово згасав, поступаючись місцем раціональним думкам. Моїм думкам. Я все-таки прокинувся.

Я спробував поворушити ногою, і зміг трошки зігнути, хоча майже не відчував. Це було добре. А потім прийшов біль. Безліч маленьких невидимих голочок разом доторкнулися до моєї шкіри по всьому тілу. Коли раніше уві сні я бувало відлежував собі руку, то завжди відходив важко, але те, що я відчував зараз — було справжнім пеклом. Але через деякий час все пройшло. Дихання заспокоїлося, а голки, що скололи все тіло, зникли, так і не з’явившись в реальному світі. Я зрозумів причину свого стану, але від цього не стало легше, навпаки — страшно. Пізніше повернулась здатність міркувати, і я спробував пригадати, що бачив уві сні, і запам’ятати. Але коли я почав вибудовувати доладну раціональну картину подій, то швидко заплутався. Якщо припустити те, що я бачив не просто картинки, а клаптики своїх минулих життів, то… потрібно було прийняти і те, що до цього я побував в Пеклі. А той хлопчик… Вірити у це якось зовсім вже не хотілося. І до того ж Лінда… або це всього лише моя фантазія. Але у такому разі, хто мене витягнув з тієї річки? Одне велике, навіть величезне МАРЕННЯ! Питання вірити або не вірити в те, чому я ставав свідком ніколи не стояло переді мною, я просто вірив фактам, а те, що не було фактом, просто відкидав. А зараз я став свідком чогось нелогічного, і виникла дилема: вірити в те, що бачив уві сні, чи все таки ні? Це був, звичайно ж сон, але якщо взяти до уваги те, де я знаходився і те, як я прокинувся, то питання ставало зовсім непростим. У цих роздумах минув час до самого ранку. Ні до чого конкретного я так і не прийшов.

Дмитро з кам’яним виразом на обличчі, мовчки розвернувся і вийшов з кабінету. Секретарка провела його поглядом строгої вчительки — швидше за все вона була в курсі розмови, що відбулася за стінкою. Нічого не вийшло! Навіть навпаки, вони з Сергієм Івановичем тільки зіпсували стосунки з головлікарем і, крім проблем та додаткових труднощів, не отримали взамін нічого. Хотілося кричати і бити кулаками об стіну, але Дмитро лише мовчки і з незворушним лицем пішов до виходу. Сьогодні, та і взагалі найближчим часом, вони не зможуть відвідати Ігоря, хоч би як хотіли. Дмитрик навіть десь розумів Тетяну Андріївну, із її точки зору вона вчинила логічно й правильно, піклуючись про здоров’я пацієнта.

Вирішення проблеми знайшло його біля виходу з клініки — принаймні, Дмитрові хотілося думати, що це те саме рішення. Він навіть завмер, постоявши якийсь час, притримуючи рукою відчинені двері, міркуючи тим часом, як найкраще здійснити задумане. Рішення прийшло само собою, в буквальному розумінні цього слова, у вигляді Олени, яка йшла до виходу з парку. Діма зачинив нарешті двері і пішов назустріч. Проходячи повз дівчину, він легенько махнув головою, показуючи, щоб та йшла за ним, і, не обертаючись, пішов до парку. Довелося трохи пройтися, щоб зійти з лінії огляду вікон кабінетів лікарів, і лише потім він зупинився за групкою дерев й обернувся. Олени не було. Це могло означати все що завгодно, тому він почав чекати. Вона з’явилася хвилин через п’ять, та ще й з протилежного боку.

— Це зараз в медичних університетах навчають прийомів конспірації або згадався досвід гуртка юного розвідника? — замість вітання запитав Дмитро.

— Життя і не такому навчить, — незлобно огризнулася Олена. — Чого хотів? Кажи швидко, я на роботі.