Розділ «Тінь»

І на моїх очах мужик почав танути. Спочатку він перетворився на прозорий силует, який бліднув і бліднув, доки не став практично невиразним на тлі кам’яної підлоги, а потім… різко потемнів. У мене защеміло в грудях, тому що перед тим, як той повністю зник, я упізнав в ньому Тінь. Він зник майже відразу ж, я бачив його всього лише мить, але сумнівів у мене не було — це був Тінь.

Хлопчик ще якийсь час стояв на місці, просто дивлячись в порожнечу. Потім розвернувся до мене спиною і зробив декілька кроків у бік одного з виходів з гроту. І раптом зупинився.

— Ти довго ще там ховатимешся? — сказав, не повертаючись до мене. Окрім мене і начебто живих тіл в озері більше нікого не було. Само собою, я нічого не відповів, лише тісніше припав до кам’яної підлоги. — Можемо пограти в схованки. Якщо я тебе знайду, то ти залишишся тут. Хоча ні, це дуже просто і нецікаво. А навіщо нам просто?

Потім він зник. Різко і без якихось спецефектів. Зник і все. А потім я почув його голос зовсім поряд… за моєю спиною.

— Я тебе знайшов!

Я підскочив на місці і стрибнув в грот. Стрибок був незапланований, тому незграбний. Я приземлився не тільки на ноги, а й на руки, не утримав рівноваги і покотився по кам’яній підлозі. Коли зміг встати на ноги і розвернутися, то хлопчик був вже переді мною. Маленький, ледве діставав мені до грудей, з симпатичним лицем, на якому сяяла самовдоволена усмішка, таким він мене майже не лякав, якби не очі. Якщо вірити вислову, що очі — дзеркало душі, то у хлопчика, який стояв переді мною, цієї душі не було зовсім. Або вона була іншою, ніж у людей, замість традиційних райдужки, зіниці і білка відповідних кольорів, на мене втупилося щось хаотичне і різнобарвне, причому колірна гамма була переважно жовтою, чорною і червоною, і все це постійно хаотично мінялося, створюючи страшне відчуття того, що на тебе дивиться сам Хаос. Саме так — Хаос, тому що іншу назву важко було підібрати.

— Будеш і далі від мене бігати?

— Ні, не буду, — як міг, впевненіше вимовив я.

— Це правильно.

— Слухай, ти хто такий?

— А ти не зрозумів?

— Ти завжди так неввічливо звертаєшся до старших, — спробував натиснути я, одночасно розуміючи абсолютну жалюгідність цієї спроби натиснути на хлопця. Але ж спробувати ніколи не завадить.

— Н-да. Тупіє людство, — прокоментував хлопчак.

— Це твоя відповідь?

— Це факт.

— А не пішов би ти. — Тут я спробував штовхнути його ногою, колись у мене це непогано виходило, але нога чомусь не послухалася.

— Це ти дарма.

— А ти не зазнавайся, — я спробував дістати його кулаком, але рука раптово теж перестала слухатися. Я завмер… як дурень.

— Може, спробуєш лівою? — І він повернув голову, підставивши під удар праву частину обличчя. — Давай, поки я не передумав.

Ліва послухалася вмить, і я, не зрозумівши підступу, з розмаху вліпив кулаком в його око. Рука пройшла навиліт і застрягла в голові хлопчака. Око я продавив крізь всю голову, і тепер воно, підстрибуючи, наче гумовий м’ячик, покотилося по підлозі. Я остовпів.