Розділ «Тінь»

— А ти сам поворуши мізками, може, щось і придумаєш, — пролунав виразний чоловічий голос. Знайомий голос.

Валерій стояв за дверима, і його обличчя, видне через віконце, було точнісінько таким, яким я його побачив вперше — вампір вампіром.

— Як же тебе перекосило, — сказав я. Здається, цієї ночі мене вже нічого не могло здивувати, та й боятися став значно менше. Напевно, скінчився увесь запас адреналіну, і померла більшість нервових клітин в мозку, що відповідали за страх. — Важка ніч? Невдале полювання?

— Зараз ти у мене пожартуєш, — погрозив Валерій.

— І що ж ти зробиш? — сказав і зрозумів, що не маю рації уяви, як вампір спромігся вийти зі своєї кімнати. Так чому ж він не міг так само увійти до моєї?

Я рвонувся до дверей і вдарив по ним плечем, котрі вже почали відчинятись. Двері закрилися, проте я не міг відчувати себе в безпеці, дуже добре пам’ятаючи нашу минулу сутичку, з якої я вийшов далеко не переможцем. Паніка заповнила свідомість, і вона ж дала мені сили протриматися ще якийсь час. Я стримував двері, бачив роздратоване обличчя вампіра, що притиснулося до скла віконця, який мабуть не чекав такого наполегливого опору, і намагався зміркувати, що ж зробити, аби пережити цю ніч. І нічого не міг придумати, окрім як просто банально закричати, закликаючи про допомогу. Напевно, мій голос не міг проникнути за межі підвалу, але хотілося вірити, що це не так. Що поблизу знайдеться черговий, бажано, щоб це був Арнольд Шварценегер, або на край Ван Дамм, у яких був невеликий шанс справитися з вампіром. Але ні того, ні іншого поряд не опинилося. Я почав слабіти, і двері тут же піддалися під натиском вампіра. А потім Валерій люто загарчав, і я буквально відлетів, й опинився на підлозі відкинутий відчинившимися дверима.

— Що я говорив, а? — прошипів Валерій. — Ти залишишся тут і здохнеш тут. І ніхто не зможе перешкодити. Ні ти, ні твої друзі, або хто вони там тобі. Ні, навіть ця твоя баба. Всі будете з нами, а якщо не з нами, то просто здохнете.

Після цього він накинувся на мене, і після ганебно недовгого опору з мого боку, зміг повністю мене знерухомити, та так, що я навіть зітхнути не міг, і припав до шиї. Здається, навіть забулькало. І морок черговий раз поглинув мене зі всіма потрухами.

Я не протримався. Я програв.

Рано-вранці Дмитро вирушив до клініки відвідати Ігоря. Підходив він з деяким острахом, не будучи впевненим, що нічний інцидент не пов’яжуть з Ігорем, а, отже, й з ним. З іншого боку, ніяких слідів вони з Андрієм не залишили. До кабінету Іллі Матвійовича міг пробратися хто завгодно, а кімнату Ігоря вони, йдучи, замкнули і своїх слідів в ній не залишили. Отже, побоюватися ніби як особливого приводу і не було. Діма боявся, що біля клініки чергуватиме машина міліції, але її теж не було видно. Ні за територією, ні всередині. Ось це вже було дивно, оскільки не надати значення нічним пострілам та явним ознакам проникнення в один з кабінетів, вважав він, нормальні люди в нормальній ситуації не могли. Проте, то був факт. Захотілося піти й перевірити вікно кабінету, через який вони проникли всередину, однак Дмитро не наважився. А ще хотілося глянути на Валерія. Те, що вночі він влучив у вампіра — було незаперечним фактом. Але знову ж таки ніяких слідів міліції. Дивно, дуже дивно. І підозріло.

Вранці я розплющив очі і трохи не розреготався. Не розреготався лише тому, що був дуже слабким. А привід був: цього ранку, на мою думку, я не повинен був прокинутися, а повинен був лежати без жодних ознак життя, холодним трупом. Але я був живий. Груди здіймалися, наповнюючи легені повітрям, по всьому тілу, як я вже сказав, розлилася жахлива слабкість, і боліла шия. Правда, не сильно, тому що я майже її не відчував. Через хвилину я зрозумів, що лежу роздягнений в ліжку. Валерій, після того, як висмоктав мою кров, роздягнув мене, вклав безвольне тіло в ліжко, і навіть накрив ковдрою. От виродок.

У той час, як я остаточно переконався, що вмирати наразі не буду, віконце на дверях розкрилося, і в ньому показалася морда одного з плечистих медбратів.

— Живий? Сніданок бери, — він просунув тацю в спеціальний отвір під віконцем.

Я здригнувся, насилу піднявся з ліжка й почвалав до дверей. Їсти хотілося страшенно. На півдорозі я зупинився і, обернувшись, втупився у ліжко. Нічого. Навіть крапельки крові не було видно на білосніжній постілі. На підлозі було так само чисто. Немов все мені тільки приснилося. Або вампір був великим чистьохою.

— Братимеш чи ні? — роздратовано запитав медбрат. З тих пір, як я покалічив декого з персоналу, всі інші з молодшої ланки, ставилися до мене не найкращим чином. Звичайно, коли поряд не було когось з лікарів.

— Не надірвешся, — огризнувся я, беручи тацю зі сніданком.

Хотів запитати його, що у мене з шиєю, але молодець швидко зачинив віконце і отвір для подачі їжі й пішов. Здається, він навіть не помітив в якому я стані. А хвилин через п’ять віконце відкрилося знову, і в ньому з’явилося обличчя Галини Леонідівни.

— До тебе відвідувач, прийматимеш?

— Звичайно!

Двері відчинилися, і увійшов Дмитро. Як я радий був його бачити! Навіть сльози на очі навернулися, але мабуть через зневоднення організму жодна сльозинка так і не пролилася, благополучно втягнувшись назад. Галина Леонідівна зачинила за нами двері, залишившись в коридорі. І за це я був їй вдячний.