Розділ «Тінь»

— Здається, — вимовив Андрій, — я вже нічого не відчуваю.

— Чиєїсь присутності?

— Так.

І в цей самий момент на голову Андрію, який йшов весь час другим, і тепер знаходився ближчим до будівлі, впало тіло. Удар був настільки сильним, що Андрій, навіть не встигнувши нічого зрозуміти, просто розпластався на землі, трохи знепритомнівши від удару. Та в наступний момент він відчув біль в шиї і закричав.

Коли Дмитро розвернувся, то спочатку не зрозумів, що саме впало на спину товариша. Пістолет він у Андрія забрав ще в палаті, і тепер не особливо роздумуючи про наслідки, направив його в людиноподібну фігуру. Проте стріляти не став — істота щільно припала до спини Андрія, а Дмитро не був настільки добре упевнений в своїх навичках снайпера, щоб палити без роздумів. І лише коли істота, в якій можна було б визнати людину, якби не тихе гарчання, яке вона видавала, пригорнулася до шиї Андрія, зважився. Він сів і, опустивши пістолет на рівень спини вампіра і, не надто замислюючись над тим, що б сказали про такий спосіб ведення вогню з пістолета досвідчені стрільці, натиснув на спусковий гачок.

Вампір заревів і сів на спині Андрія, затискаючи рану в плечі рукою. Тепер Дмитру було добре видно його обличчя — обличчя Валерія. Воно трохи спотворилося від болю, очі були дивного кольору, і з розкритої пащі стирчали довгі ікла, але безперечно це був він. Дмитро направив пістолет на вампіра знову, майже відразу ж вистрелив, проте цього разу не влучив — Валерій миттю відхилився убік, вражаюче швидко, аж не вірилося. Куля промайнула в порожнечі і застрягла десь в стіні будівлі. Після такого вражаючого стрибка, вампір відбіг ще на декілька метрів і зупинився, вирячившись на жертви, що стали небезпечними. Можливо, він роздумував, чи залишилися ще заряди в пістолеті, і чи можна повторити спробу. Дмитро схопив зброю обома руками і вистрелив у вампіра знову, розвіявши всі його сумніви. Проте, знову не потрапив. Вампір вирішив не ризикувати і кинувся геть. Дмитро вистрелив ще без особливої надії, лише для того, щоб очистити сумління, але той, як і раніше, наче знав, у який момент потрібно припасти до землі або ж відскочити убік, щоб не потрапити під кулю.

— Ти живий? — кинув він Андрію, котрий в цей момент намагався підвестися.

— Шия, чорт!

— Давай допоможу.

Дмитро підставив Андрію плече, і вони побігли до огорожі. Тепер залишилося познайомитися лише з перевертнем, але перевертня вони цієї ночі так і не побачили. Коли вони добігли до машини, двигун її вже щосили працював. Залишилося лише упірнути всередину і машина помчала, швидко віддаляючись від чортової клініки з її примарами і нечистю. Ніби на завершення «вдалого» дня, на дорозі вони знов зустріли примару старої. Проте, чи то реакція у Сергія Івановича була вже не та, що в молодості, чи то нерви міцні, але кермо в його руках навіть не здригнулось — машина промайнула крізь примару немов її і не було. І це виявилося немов межею, проїхавши яку, знов повертаєшся до звичного нормального світу.

Я розплющив очі і відразу відчув чужу присутність. Якесь, чи то шосте, чи ще якесь, незареєстроване в офіційному реєстрі людських почуттів, відчуття абсолютно виразно говорило мені, що біля дверей хтось стоїть. Якщо врахувати, що здібності ось так відчувати людину, не бачачи її, я ніколи за собою не помічав (ну, окрім останнього часу), то стає зрозуміло, чому моє серце миттєво зреагувало на цю подію, підвищивши частоту своїх скорочень до хворобливих. Я закрив очі, але нічого не змінилося. Хотілося б просто перечекати, не робити нічого, і можливо… але це було самообманом, і я це добре розумів. Усього лише одна ніч, яку необхідно пережити — ось про що потрібно думати. А потім я назавжди покину це місце і більше ніколи не повернуся. Одна ніч.

Я сів на ліжку й поволі повернув голову у бік дверей. Напевно, якби це був Тінь, що так сильно налякав мене і призвів до таких сумних наслідків, то, як би я не кріпився, як би не намагався байдуже зустріти його, мені б це не вдалося. Але це був не він — це було щось інше. Світло в коридорі підвалу ніколи не вимикалося, а в самих кімнатах на ніч воно лише приглушувалося, і кімната занурювалася в напівтемряву, але я все одно збагнув не відразу, що або хто стоїть в кімнаті перед дверима. Лише трохи придивившись до напівпрозорої фігури, я зрозумів, що переді мною Валентина. Точніше не вона, а її привид, дух або щось, що прийняло її форму. Вона стояла нерухомо, і погляд був спрямований просто перед собою в простір, начебто моя присутність її абсолютно не цікавила. Проте розраховувати на це, і таким чином дурити себе, я не став. Відчув якесь полегшення, змішане з цікавістю. Навіть зараз це відчуття змогло знайти собі дорогу у хащах моєї свідомості, хоча таке мені й на думку не спадало. Валентина, яка щось знала за життя, тепер стояла переді мною і напевно могла повідомити щось важливе… якщо тільки могла це зробити. Чи не для цього вона взагалі тут?

Я встав з ліжка і на тремтячих ногах пройшов до центру кімнати, вставши, таким чином, віч-на-віч з примарою. Стояти напроти того, хто помер, виявилося справою не з приємних. А Валентина, як і раніше, не дивилася на мене. Звичайно, її погляд був спрямований у мій бік, але наче крізь мене. Кудись туди, куди живі дивитися не можуть. Щось я зовсім себе залякую… Раптом, абсолютно нерухома до цього фігура, кивнула головою, немов погоджуючись з кимось, кого я не бачив, і потім сфокусувала погляд на мені. Це виявилося не дуже приємно, але саме цього я хотів.

— Ну, поговоримо? — спробував пожартувати я, намагаючись жартівливим тоном загнати всередину свідомості страх. — Пригостити тебе нічим, вибачай.

Вона відкрила рота, збираючись щось сказати, але її губи лише беззвучно заворушилися.

— Увімкніть перший мікрофон. — пробубонів я. — Я не чую тебе.

Вона ніби зрозуміла, припинила беззвучний монолог, й підійшла ближче. Я мимоволі почав відступати, доки не уперся спиною в стіну. От і все, далі нікуди. А вона все наближалася і наближалася, немов не помічаючи мого страху. Наближалася до тих пір, поки не підійшла до мене впритул. До цього моменту я вже не був в змозі дивитися просто на неї, в її очі, і дивився кудись убік, однак очей не заплющував, щоб не пропустити чогось важливого. Наблизившись, вона вимовила прямо у вухо, дуже тихо, але чітко:

— Ти в його крузі. Якщо хочеш жити — біжи, він не може контролюва…

Голос урвався, і я не відразу зрозумів, що її більше немає поряд. Примара Валентини зникла. Волосся помалу почало повертатися на місце.

— Хто?! Навіщо?! — крикнув я в порожню кімнату. Я все ще сподівався, що Валентина повернеться.