Розділ «Тінь»

— Привіт, Ігорку, — мовив Дмитро. За його спиною був шеф, а за ним ще хтось в білому халаті. Я трохи не розплакався.

— Як здоров’я? — замість вітання поцікавився Сергій Іванович.

У обох на обличчі був такий вираз, немов вони мене зрадили, а зараз додатково прийшли ховати живцем. Особливо невластиве це було для начальника. Якщо чесно, то такого каяття на його обличчі я не бачив ніколи. Навіть стало його трохи шкода.

— Бувало і краще, — відгукнувся я.

І сказавши це, я відчув, наскільки мав рацію. Заболіло відразу все. Уночі не тільки я добре попрацював руками і ногами. Нижня губа боліла і розпухла, боліли ребра і руки, чомусь куприк, саднив і лоб. А ще було жахливо незручно в гамівній сорочці. Як на зло почало свербіти відразу в декількох місцях. Поки відвідувачі розміщувалися в кімнаті, ніяково штовхаючись й уникаючи дивитися мені в очі, я подивився на фігуру в білому. Це виявилася Галина Леонідівна.

— Скільки ще ви триматимете мене в цих бинтах? — вимовив я якомога спокійніше. — У мене все тіло свербить і руки затерпли.

— Дійсно, — підтримав мене Сергій Іванович, — в цьому що, є потреба?

— Судячи з усього, вже немає, — трохи вагаючись, озвалась Галина Леонідівна. Швидше за все, їй не давали на цю тему жодних вказівок.

Шеф, запрошуючи, махнув рукою, разом з Дмитром вони відступили, звільняючи прохід для лікаря. Через хвилину я був вільний. І відразу почав чухатися. Відвідувачі ввічливо чекали, і, лише коли я закінчив, почали розмову. Галина Леонідівна залишилася біля входу, так що їй не було потреби прислухатися, щоби бути в курсі розмови.

— Тебе ще якийсь час потримають в клініці, — повідомив убивчу новину Сергій Іванович. Це було логічно і очікувано, якби я встиг подумати на цю тему. Але у мене не було такої нагоди, тому новина виявилася дуже неприємною. — Вчорашня подія вимагає саме такого рішення. Ти повинен розуміти.

— Я розумію, — після тривалої паузи вичавив я з себе.

— Ось і добре.

На обличчі шефа можна було прочитати абсолютно протилежне тому, що він говорив, але що саме, я не розумів. Взагалі мої засмучені відчуття зараз були поганими помічниками. Галина Леонідівна все стояла і стояла в дверях. Видно, йти вона не збиралася. Якби ця проста на вигляд, але, як я встиг переконатися, зовсім не проста насправді, жінка могла бачити обличчя Сергія Івановича, то вона зробила б абсолютно однозначні висновки. Але, швидше за все, теж не зрозуміла б, що саме зараз крутиться в голові мого шефа.

Сергій Іванович обернувся до Галини і попросив:

— Ми можемо залишитися з Ігорем наодинці?

— Ви можете усе говорити при мені, — прихильно відрізала та.

— Я б не хотів з вами сперечатися, — сказав шеф із залізними нотками в голосі, — тому буде краще, якщо ви підете на компроміс. Повірте, те, про що ми говоритимемо, вас абсолютно не стосується. Навіть враховуючи, що ви — його лікар.

Так, шеф міг поставити на місце кого завгодно. І навіть якщо у Галини Леонідівни була інша думка з приводу того, що її стосується, а що ні, і гадаю, що саме так і було, то вона притримала її при собі. І відійшла далі від дверей, які не поквапилась зачинити. Видно, ще сподівалася щось почути. Сергій Іванович з Дмитром сіли на ліжко по обидва боки від мене, і шеф неголосно почав:

— Ми обов’язково витягнемо тебе звідси. Ще не знаю як, але витягнемо.

— Лише б не було запізно, — відгукнувся я тихим голосом, що ледь не зривався. Повідомлення мене втішило, та я розумів, наскільки непросто це буде провернути.