Розділ «Тінь»

І прокинувся.

Двері авто, навпроти місця, водія, відкрилися, у машину сів Дмитро. На іншому передньому сидінні сидів Сергій Іванович, а на задньому розмістився Андрій.

— Чого так довго, були проблеми? — стурбовано поцікавився редактор газети «Погляд зсередини».

— Ні, проблем не було. Просто був обережним. Можна йти спокійно. Ну, наскільки це взагалі можливо. Охоронець в своїй кабінці біля воріт, парк порожній.

— Тоді не зволікайте, — порадив Сергій Іванович. Чекатимете — почнете нервувати.

Спочатку Дмитро із шефом вирішили, що вони підуть до клініки тільки удвох. Це коли з’ясувалося, що витягнути Ігоря законними методами в короткі терміни абсолютно нереально. Але коли вже їхали сюди, довелося терміново міняти план: Андрій, якого вони узяли для того, щоб прикрити тили, навідріз відмовився залишатися в машині посеред нічного лісу сам. Може, це було і краще — Сергій Іванович хоч і виглядав по-молодецьки, але цапком, як в молодості, вже не стрибав.

— Тоді, як домовилися, — сказав Дмитро.

Шеф кивнув, і молоді хлопці, вибравшись з машини, попрямували у бік клініки. З собою вони узяли все необхідне: ліхтарики, ножі, склоріз і особистий пістолет редактора. Звичайно, пістолетом користуватися було украй небажано, але, розуміючи це, все одно вирішили його узяти. Ситуація обіцяла бути украй небезпечною. Через огорожу вони перемахнули без проблем, ніяких подій не трапилося і в парку. Але, не дивлячись на такий спокій, вони ні на мить не дозволяли собі розслабитися і відволіктись — бо дуже добре розуміли, чим це може для них обернутися.

— Зачинене, — посмикавши вікно, вимовив Андрій. — Доведеться різати.

Без зайвих роздумів Андрій дістав склоріз і діловито приступив до роботи. Робив він всі необхідні дії упевнено і із знанням, тому через пару хвилин все було готово, і обидва скла однокамерного склопакета акуратно і майже без шуму перемістилися з вікна на вулицю, зайнявши місце біля стіни. Дмитро першим заліз до кабінету Іллі Матвійовича і відразу попрямував до дверей. Там він почекав Андрія, заразом прислухавшись до того, що відбувається за дверима, нічого не почув і, кивнувши Андрію, що підійшов, відчинив двері, а потім, швидко озирнувшись, вийшов у коридор. Вони швидко пробралися на другий поверх і навшпиньки підбігли до дверей. Поки що проблем не було, але чомусь Дмитро не сумнівався, що вони обов’язково виникнуть. Питання тільки: коли і звідки їх чекати? Може, навіть зараз. Дмитро дістав простеньку саморобну відмичку і, ставши на коліна і підсвічуючи ліхтариком, засунув її в замкову шпарину. Він не був цілком упевнений, що замок вдасться відчинити, проте замки на дверях палат стояли простенькі. Довелося трохи помарудитись. Залізяка довго не піддавалася, позначалася нервова напруга і брак досвіду. Перед самим від’їздом Сергій Іванович, який і сам не був завзятим ведмежатником, хоч і мав певний досвід в цій справі, примусив Дмитра потренуватися з відмичкою, і вони досягли певних успіхів. Але до того, моменту, коли пролунало виразне клацання, чоловік не знав, чи у нього вийде.

Потрапивши до палати і замкнувши за собою двері, вони, не змовляючись, присіли на ліжко, і в просторі повисло полегшене дружне зітхання.

— Пів справи позаду, — тихо вимовив Андрій.

— Я б так не сказав. Залишилося найскладніше.

— З ключем — це не ще найстрашніше.

— Я не про те, — сказав Дмитро. — Не думаю, що нам дадуть так-от просто зробити те, що ми хочемо. Тільки не питай, що я маю на увазі — я сам не знаю.

— Я тебе зрозумів, — кивнув Андрій. — Але хотілося б вірити в диво. А чом би й ні?

На це Дмитрові не було що сказати, і, вирішивши не затягувати більше, він попрямував до ванної. Там він знову встав на коліна і засунув руку під ванну. Десь там, за словами Ігоря, повинні бути ключі. Десь зовсім поряд. Рука намацала щось… м’яке, кашоподібне. Діма мимоволі скривився, і відразу ж відчув запах. Запах лайна. Він відсмикнув руку і посвітив… так і є — лайно. Звідки, і що взагалі відбувається?! Чомусь в глибині Діминої душі ворухнувся черв’ячок страху і невпевненості. Це був відгук на незрозуміле, який розпрямив пружину, що весь вечір і ніч поволі стискалася в передчутті невідомої небезпеки. І тепер вона трохи розпрямилася.

— Що там? — запитав Андрій, котрий стояв за спиною. Голос у нього був стурбований.

— Лайно.

— Що? — невпевнено перепитав Андрій. — Здається, зараз не найліпший час.