Розділ «Тінь»

— Контора компенсує.

— У такому разі — коньяк, — пообіцяв Андрій, і ми попрощалися.

Довелося сильно вдарити себе долонею по обличчю. Це трохи допомогло. Мій нинішній стан викликав у мене деяке побоювання і подив. Начебто спати сильно не хотілося, очі не злипалися і не треба було вставляти під повіки сірники, однак я все одно встиг задрімати. Навіть не знаю, як це трапилось. Ще секунду тому читав книгу, лежачи одягненим на ліжку, і ось тепер прокинувся. Це вже починало насторожувати. Було таке враження, що моя свідомість просто відключалася. Або хтось її відключав. Але це вже дещо параноїдальні думки.

Я кинув книгу на ліжко і, підхопившись, став вештатись по кімнаті. На жаль, це заняття не могло продовжуватися нескінченно, хоч й давало змогу не заснути. Потоптавши килимок з півгодинки, я знову сів на ліжко. Моя рішучість протриматися без сну цілу ніч нікуди не зникла, можливо, навіть зросла, проте я вирішив не вдаватися до крайніх заходів і не блукати всю ніч по кімнаті. Ось якщо відчую, що знову засинаю — тоді встану. Я узяв книгу і спробував знову читати. Думки в голові плуталися, читати було важко, нерідко доводилося перечитувати одне і те ж по два-три рази. Але я вірив, що припильную знову цей момент — момент засинання. Я вірив… вірив… ві…

Коли я прокинувся знову, то зрозумів, що щось трапилось. Це було не раціональне відчуття, яке можна об’єктивно перевірити і переконатися в тому, що підсвідомість тебе не одурює, а щось абсолютно непіддатливе розумінню. Я просто відчував… щось.

Я лежав на ліжку, звісивши ноги на підлогу, книга лежала поряд. Цього разу я не став відразу схоплюватися, бігати по кімнаті і завдавати собі ляпасів. Я хотів зрозуміти, що змінилося. Що я відчуваю. І тут з боку вікна почулися заглушені склопакетом завивання. Знайомі і майже рідні. А ще я зрозумів, що відчуваю чужу присутність. Там, звідки пролунало завивання. Так, я відчував її. Ось тепер я схопився!

І побіг до вікна.

Втупився у темряву, вирячивши очі. Незримий компас в моїй голові безпомилково указував напрям, куди потрібно дивитися. Але побачити її і перевірити точність компасу я не зміг. Я схопився за комір футболки і отямився лише тоді, коли тканина почала тріщати, протестуючи проти такого з нею поводження. Нестерпно хотілося скинути з себе одяг і йти на цей поклик. Але я зупинив себе і відразу відчув, що трохи відпустило. І як тільки людські відчуття повернулися до мене, разом із здатністю думати і аналізувати, до мене знов повернувся страх. Багато хто стверджує, що у цього відчуття є межа, після якої страх зникає, згорівши у своєму власному вогні. Може, вони і не брешуть. Тоді я ще не досяг своєї межі. Тому що мій страх не відпустив, хоча його можна було вже відчути, варто було лише простягнути руку і доторкнутися.

Я знов перетворювався.

Я відійшов від вікна й опустився на килим, щоб вона не могла бачити мене з вулиці. Але, здається, це не допомогло. Допомогло інше — просте усвідомлення того, що я можу чинити опір. Варто було лише зрозуміти як. Навіть зараз я відчував її заклик, відчував бажання скинути одяг і, звільнившись разом з ним від всього, що прийнято називати цивілізацією, кинутися в ліс, погнатися за жертвою, а наздогнавши, душити і рвати, рвати зубами податливу плоть, відчуваючи гарячу кров на губах.

— Ні!

Зовнішня сила, яка хотіла мене підпорядкувати, мала іншу думку, та я відчував, що наразі перемога за мною. Я міг себе контролювати. Подивившись на руки, я не помітив жодних змін, але це мене не задовольнило, і я не підводячись, на колінах, поліз до ванної кімнати. Там увімкнув світло і наблизився до дзеркала. Жодних змін. Зовні, принаймні. Десь в глибині свідомості я не переставав відчувати щось тваринне, не в змозі придушити його повністю. І найстрашніше, що це тваринне було моїм власним. Так — підсиленим у сотні разів, але моїм — я відчував це. Все-таки люди ще не так далеко відійшли від тварин, щоб у найцивілізованішого з них не залишилося в засіках свідомості або підсвідомості чогось тваринного. А я був далекий від думки, що перебуваю в перших рядах тих представників людськості, котрі очолюють драбину цивілізації. І це хтось використовував. Чи могла це бути вона? Могла, але я не був упевнений, чи вона не така ж жертва, як і я. Але хто?!

Ось тепер мені зовсім не хотілося спати. Навпаки, було бажання рухатися, щось робити. Потрібно було повертатися до кімнати, але не зміг. У ванні завивання, що повторювалися час від часу, були майже не чутні, і це допомагало тримати себе в руках. Я ще раз поглянув в дзеркало, і мені здалося, що на обличчі стало більше волосся. Із завмерлим серцем придивився трохи краще, і мана щезла. Стояти і дивитися в дзеркало, чекаючи змін, було нестерпно. Я відвернувся, сів просто на підлозі, спершись спиною об ванну. Потрібно було зосередитися на тому людському, якого в мені було значно більше, ніж тваринного, і не дозволити останньому узяти гору. До цього моменту я вже трохи освоївся з тим дивним станом, в якому знаходився, і тепер чітко відрізняв свої рідні відчуття і думки від тих, які були посилені, а то і привнесені ззовні. І міг контролювати себе. Єдине, чого не міг зрозуміти досі — це хто або що впливає на мене. Здається, я відчував чужу присутність, крім того заклику з боку жінки-перевертня, який нікуди не пропав, а лише перемістився в свідомості на другий план. Чужа невідома присутність була на межі сприйняття, але чим більше я намагався виділити її з оберемка відчуттів, що затоплювали мене зараз, тим більше переконувався, що це не щось з моєї уяви — воно існувало. Але так невиразно, що я не міг його чітко позиціонувати. Це водночас лякало і втішало…

Не знаю точно, скільки я просидів у ванні, час минав не так як завжди — він немов би перестав існувати. Може бути півгодини, а може, навіть дві. Але це не було головним. Головним було те, що я навчився контролювати процес перетворення. Так, тепер я не боявся, або не так сильно боявся, цього слова. Але варто було лише на мить послабити свій контроль, як мене захлисне. Я це розумів навіть не стільки свідомістю, скільки підсвідомістю. У якийсь момент зрозумів, що завивання більше не доносяться з вулиці. Та й заклик майже пропав. Ще не вірячи в те, що сталося, я поволі підвівся. Виходити з ванної кімнати було страшно. Я й не збирався цього робити. Але на твердій підлозі сидіти було незручно. Потрібно було зайти до кімнати, взяти подушку, а потім повернутися і, влаштувавшись з необхідним комфортом, дочекатися ранку. Я міг це зробити. Відчинивши двері, я просунув голову в кімнату і переконався, що за вікном, як і раніш, ніч і нічого не видно. У кімнаті теж все було спокійно. Це підбадьорило мене, і я швидким кроком попрямував до ліжка. Схопив подушку і розвернувся, щоб повернутися до ванни. І завмер.

Тому, що вона дивилася на мене.

Жінка-перевертень якимсь чином звисала зовні на стіні, і її потворна напівлюдська, напівмавп’яча і трохи вовча голова і руки, суцільно покриті шерстю, знаходилися трохи вище за рівень підвіконня. Припавши до скла, вона вдивлялася цілком людськими очима досередини. Наші очі зустрілися, і я відчув, як волосся на голові встає дибки. Раптово я втратив весь свій самоконтроль. Я жахливо боявся її погляду, і єдине, що могло мене заспокоїти — це перетворення. Це було так… правильно, так… хотілося цього, що я майже розчинився в цьому бажанні.

— Ні! — чи мені здалося, чи мій голос дійсно став глибший?

Це не допомогло — тварюка, як і раніше, продовжувала висіти над вікном і дивитися на мене. У очах було очікування чогось. Таке непохитне, таке фундаментальне.

— Ні! — повторив я. — Забирайся!

Здається, її трохи пройняло. З’явилася якась невпевненість в очах. Цікаво, чи зможе вона проламати металеві грати на вікні і дістатися до мене. На підставі свого особистого досвіду я здогадувався, що навіть перевертню це не під силу.