Розділ «Тінь»

Я поволі обернувся і, притискаючи подушку до грудей, немов вона могла мене захистити, пішов до ванної. Як в тумані, але все ще контролюючи себе.

І тут світло раптово згасло. Відразу в кімнаті і у ванній. Лише на секунду-дві, а потім загорілося знов, але тепер лампочки горіли нестабільно і на половину тієї яскравості, що раніш, немов при малій напрузі в мережі. І одночасно з цим я відчув присутність. Того, що я ніяк не міг локалізувати до цього моменту. Тепер я міг це зробити, але, як і раніше, не міг навіть приблизно визначити характер цієї… істоти?

Воно було у ванній.

Воно пригнічувало волю. Пригнічувала розум. І я зрозумів, що саме воно — центр всіх подій, що відбуваються довкола. Просто тому, що воно було настільки сильним. І чужим. Нез’ясовним. Тьмяне світло спочатку не дало мені побачити це, а може, його просто не було фізично там, звідки виходив могутній потік чужої присутності. Але через секунду я зрозумів, що дивлюся прямо на нього. Щось темне, без чітких меж, що формою нагадувало людський силует, знаходилося на стелі, притиснувшись до неї. Було таке враження, ніби це просто тінь, але об’ємних тіней не буває. Воно поволі пересувалося в мою сторону, немов хижак, котрий готується напасти на жертву. Жертвою міг бути тільки я. А ще від істоти виходив могутній уявний потік… роздратування. Немов мій опір перетворенню на перевертня розчарував цю істоту. Це було єдине, що мені було зрозуміле у ньому. І я розчарував його ще раз.

Кинувши подушку в його напрямі, навіть не глянувши, до чого це привело, я кинувся до вихідних дверей. Як і раніше, вони були забарикадовані стільцем, підсуненим під ручку. Стілець полетів за спину так само, як і подушка до цього. Я дуже боявся, що не встигну вибігти, майже не сподівався на це, але чомусь, коли я опинився в коридорі, істота з кошмарів ще не висіла у мене на спині. У мене був передшоковий стан. Навіть присутність чужого ворожого розуму перестала досягати свідомості. Єдиною думкою було тікати.

До кімнати відпочинку охорони і молодшого медичного персоналу, що знаходиться на першому поверсі, я добіг на автоматі, нічого не помічаючи по дорозі. Розкрив двері і влетів всередину. Всередині були всі чергові: два міцні охоронці, жінка лікар і медсестра. Сказати, що вони здивувалися, побачивши мене — не сказати нічого. Вони просто заціпеніли. А я зачинив за собою двері і притиснувся до них спиною.

— Д… и-и… там! — насилу вимовив я. Слова ніяк не хотіли складатися в членороздільні фрази. — Вон-но переслідує м-мене.

— Спокійно, — вимовив один з охоронців, що стояв найближче до мене. Всі вони швидко зорієнтувалися і тепер, видно, готові були діяти по стандартній схемі. — Тобі вже нічого не загрожує. Ми тебе захистимо.

— Не розумієте, — запротестував я. — Воно там. На моєму вікні висить перевертень, а у ванні цей… це… тнь.

І тут я зрозумів, що все безглуздо. Що б я не говорив, вони не повірять. Єдиний вихід — це показати їм, щоб вони побачили все своїми очима. Два охоронці вже почали наближатися до мене з цілком визначеними і зрозумілими намірами. Я відступив від дверей і одним махом розчинив їх. Я знав, що побачу, оскільки дотепер відчував його присутність і міг з точністю визначити, де воно знаходиться. І жива тінь дійсно була за дверима. Я кинувся через всю кімнату повз охоронців до протилежної стіни і там розвернувся. Я чекав, що тепер вони, побачивши істоту, що мене переслідує, все зрозуміють, але вони, як і раніше, дивилися лише на мене. Вони не бачили! А монстр, за спинами охоронців, котрі в цей час наближалися до мене, почав наближатися і сам. Його нечіткі контури, як і раніше, найбільше нагадували людські, хоча й були позбавлені будь-яких індивідуальних рис, не було навіть очей. Це просто була тривимірна тінь. І ця тінь людини повзла до мене, притиснувшись до підлоги.

Страх додав мені сили. Я кинувся до дверей, знов через охоронців, що були тепер майже коло мене, сподіваючись, що прорвуся. Але це виявилося непосильним завданням. Один з охоронців схопив мене і повалив на підлогу. Тінь все ще наближалася. Вона була дуже близько. Я почав наносити охоронцю, котрий притиснув мене до підлоги, хаотичні удари і зміг би вирватися, якби не встиг його напарник. Здається, я добряче їх пошарпав, в усякому разі, у одного з них я встиг помітити кров на обличчі, яка текла з розбитої губи. Наприкінці сутички один з них, я навіть не побачив хто, втративши віру в гуманність, завдав мені сильного удару в скроню, і я занурився в рятівну темряву.

— Тобто ви стверджуєте, що Ігор Байда, ваш пацієнт і наш колега, вчора вночі напав на співробітників клініки, знаходячись в збудженому стані? — сказав Сергій Іванович.

Разом з Дмитром вони сиділи в кабінеті директора клініки і, за сумісництвом, головлікаря Тетяни Андріївни. При розмові Сергій Іванович впритул дивився в очі Тетяни Андріївни, а та в свою чергу впритул дивилася на нього, не бажаючи втрачати ініціативу навіть в такій дрібниці. Дмитро на собі відчув силу погляду шефа, який той частенько застосовував на підлеглих при особливо відповідальних розмовах. Особисто його цей погляд завжди бентежив, хоча навряд чи це було помітно зі сторони. І під цим поглядом Дмитру дуже важко було брехати — він, немов рентген, просвічував наскрізь. Звичайно, це була всього лише ілюзія, але діяла вона виключно добре і безвідмовно. Тепер же Сергій Іванович зіткнувся з гідним суперником, який не тільки відразу зміркував, що до чого, але й успішно протистояв психологічному тиску. Правда, Сергія Івановича це зовсім не збентежило, і він продовжував тиснути, сподіваючись на перемогу, просто змором, чи просто від вродженої впертості.

— Саме так, — підтвердила Тетяна Андріївна. — І як я вже пояснила вам по телефону, — це вона вимовила з легким натиском, прозоро натякаючи співбесідникам, що вважає цю розмову марною тратою її дорогоцінного часу, — пацієнт Ігор Байда не може покинути клініку доти, доки нам не стануть відомі причини раптового погіршення його стану. Це правило залізне і обговоренню не підлягає.

— Навіть якщо газета відмовиться фінансувати його лікування? — уточнив редактор «Погляду зсередини».

— Навіть в цьому випадку. Клініка візьме ці витрати на себе.

— Але ж ви розумієте, що ми не залишимо це просто так? — устряв до розмови Дмитро. — чи не буде краще піти на компроміс і вважати подію прикрим непорозумінням?

— Якщо ви маєте намір вирішувати цю проблему через суд, то це ваша справа, — відрізала Тетяна Андріївна, перевівши погляд на Дмитра, і, як йому здалося, з полегшенням. — Але врахуйте, що в цьому випадку суд буде на боці клініки, оскільки ми нічого не порушуємо. Якби випадок не був би таким серйозним, то, повірте, я б з радістю його зам’яла на нашу спільну втіху. Але в інциденті постраждали два наші співробітники. Одному з них буде потрібно оперативне втручання і дуже може бути, що навіть в цьому випадку повністю зір на одне око йому не повернуть. Тому наше рішення більш глибоко дослідити причини, що спонукали пацієнта до таких агресивних дій, цілком узгоджується і з логікою, і з законом. У Ігоря Байди може бути серйозне прогресуюче порушення психіки, і він становить небезпеку для оточуючих.

Дмитрові дуже хотілося сказати їй про те, що до того, як Ігор потрапив в клініку, він був абсолютно нормальним, але не міг. Ще в машині, коли вони їхали в клініку, вони домовилися, що про це не варто навіть заїкатися. Тому що це пахло великим скандалом, і якщо цей факт спливе, то на газеті і кар’єрі осіб, що безпосередньо брали участь в афері, можна буде ставити жирний-прежирний хрест. Це, якщо не говорити про величезні грошові компенсації, які неодмінно здере клініка. Та й невідомо ще, чи допоможе це Ігорю.

— Ми можемо зараз з ним побачитися? — поцікавився Сергій Іванович.