Розділ «Тінь»

— А ще той перший охоронець. Не думаю, що він був таким вже слабким.

— Ти ще не збираєшся кінчати з життям, — мовив Дмитро, — а пережив вже достатньо.

— Дякую, що вірите в мене. Отже, що мені робити? Припустимо, я переживу цю ніч.

— Я дізнаюся, чи можна законним способом перевести тебе до іншої клініки, — пообіцяв Сергій Іванович. — Якщо так, то сьогодні-завтра ти будеш з нами, якщо ні, то найпізніше завтра ми спробуємо тебе витягнути. Ключі від підвалу в твоїй кімнаті?

— Під ванною.

— Добре. Залишилося придумати, як пробратися туди.

— Через кабінети лікарів — на них немає грат, — підказав я.

— Ось бачиш, все набагато легше, ніж я гадав.

— Це доведеться робити вночі, а вночі… самі знаєте, — нагадав я, а Дмитрик ствердно кивнув.

— Ми візьмемо зброю, — твердо сказав шеф.

Як все-таки мало я знав шефа. Його нітрохи не лякали жодні проблеми, навіть перспектива озброєного проникнення в клініку. Правда, якщо врахувати, що на кону моє життя, то на тлі цього решта проблем просто перестає існувати.

— Я протримаюся, — пообіцяв я. — Врешті-решт, що зі мною ще може статися, крім того, що вже сталося.

— Молодець, — похвалив шеф.

— Я постійно чергуватиму біля клініки, — пообіцяв Дмитро. — Коли що — я поряд.

Коли вони пішли, я знову почав непокоїтись. Одна справа — вдавати з себе героя, коли хтось поруч, і зовсім інша — коли залишаєшся з своїми проблемами сам на сам. І те, що Дмитро буде зовсім поряд, не надто мене заспокоювало. Як може заспокоїти той факт, що у разі моєї загибелі він зможе відразу про це дізнатися. Ну, хоч тіло не пропаде…

Це повторилось знову. Я заснув і бачив той самий сон. Цього разу мене накачали ліками не так кардинально, як минулої ночі, і грішити на хімію було вже не так легко. Але іншого на думку не спадало, й доводилося переконувати себе в тому, що це саме ліки викликають у мене такі галюцинації. Саме так — галюцинації і не більше. Це було краще, ніж визнати в тому, що відбувається, чинники потойбічного характеру. Я був радий, що хоча б невеликий шанс залишався на користь того, що ці сни не пов’язані з містичними подіями, які відбуваються в клініці, це мене втішало. Бо в іншому випадку довелося б визнавати, що сон — це не зовсім сон, а що саме — невідомо.

Я лежав на камінні, ледь присипаному піском. Навколо була та сама нескінченна плоска, наскільки я міг бачити, пустеля. Можливо, я навіть опинився в тому самому місці, де закінчився перший сон. Хоча точно сказати було абсолютно неможливо, настільки все виглядало одноманітним. Я звівся на ноги, озирнувся. Нічого. А потім подув вітер. Як і тоді. Якщо першого разу я пішов за вітром лише тому, що так було легше вибрати напрям і ще тому, що так підказувала мені моя інтуїція, то тепер це було більше, ніж інтуїція. Тепер це був прямий наказ: йти за вітром. Хтось або щось керувало вітром, і я не міг знати його, навіть не здогадувався, але іншого шляху, як підкорятися, не бачив. Можна було залишитися на місці і чекати. Чого? Але це було не для мене.

І я пішов, підставивши спину рівному, немов штучному, вітру, а голову пекучому яскраво-червоному світилу. Так я пройшов кілометрів десять. Втомився, хоча це було більш ніж дивно для сну. Сів черговий раз відпочити, але так до ладу й не відпочив. Тьху, навіть птахів немає, навіть ящірок! І жодного натяку на воду. Можливо, якщо вирити достатньо глибоку яму, то можна буде дістатися до води. Але чим це зробити? Не руками ж. Я не без остраху думав про те, що закінчиться цей сон так само, як і перший. І це не було добре. Це було гірше нікуди, тому що реальність того тих подій, що відбувалися, була, як і раніше, невіддільною від самої реальності. Ця думка наштовхнула мене на зовсім вже шизофренічну: а наскільки справжня реальність, в якій ми ні на мить не сумніваємося, насправді є такою незаперечною? На цій думці я припинив свої роздуми і підвівся з піску, маючи намір продовжити свій шлях в нікуди.

І відразу ж побачив… хрест.

Раніше його не було. Майже просто у мене на шляху. Як знак. Я просто не міг його не побачити поки йшов, хоча до нього і було ще далеко, і видно його було нечітко, та все ж я не міг не помітити хреста на тлі абсолютно одноманітного краєвиду. Отже, його там і не було. Уві сні як уві сні — я навіть трохи повеселів. Поволі наближаючись до хреста, я поступово починав розрізняти деталі. Виявилось, що це був не просто хрест, точніше не один лише хрест — на ньому висіло ще щось. Ще задовго до того, як зміг розглянути подробиці, я вже не сумнівався, що саме висіло на хресті. А точніше було розіпнуто на ньому. Так — це була людина. Найцікавіше відкриття мене чекало, коли я наблизився до хреста метрів на двадцять. Чоловік, одягнений в жалюгідне лахміття, котрого я, спершу було, прийняв за мертвого, підняв голову. Років тридцяти, з рідкою, але довгою неохайною бородою і вусами на змарнілому обличчі, худорлявий, загалом — а-ля Ісус Христос. Він поглянув у мій бік і хриплим голосом вимовив: