Розділ «Тінь»

— Звідки я знаю.

— А я стверджую, що першого, а, може, і єдиного, бачив мій батько. А раніше їх не було.

— Ти хочеш сказати, що корови не пасуться в цих місцях віддавна?

— Дуже давно! — з ентузіазмом підтвердив Андрій. — Так давно, що ніхто не може сказати точно, коли це почалося.

— Ну, а приблизно?

— Усе що вони можуть сказати, то це те, що цього не було років двадцять-сорок тому. Точніше сказати не можуть.

— Ясно.

— Що тобі ясно?

— А те, що дуже ймовірно, що наша історія лише побічно зав’язана на клініці, її побудували лише недавно. Тобто кінці треба шукати не тут.

— Виходить, що так, — погодився Андрій. По голосу було чутно, що він дуже задоволений собою.

— Значить, мені тим більше нічого робити в клініці. Я вже говорив Дмитрові: я виписуюся.

— З одужанням.

— Дякую. То зателефонуй Дмитрові й розкажи йому те, що розповів мені. І поки що — вільний.

— Слухаюсь, шефе. А коли виписка?

— Сподіваюся, що завтра.

— Треба буде це обмити, а то ще повернешся. Та й обмізкувати нові факти не зашкодить.

— Обмізкуємо. Там Дмитро теж дещо нарив, він тобі розповість.

— Ну, тоді я готуватимуся.

— Коньяк бери. Або на крайняк хорошу горілку, — попросив я.

— Розорите ви мене.